Is it possible to know whether such a statement about ancient history is true? Relativists believe that truth always is relative to the knower, and so there are no statements of universal truths about anything (historical or otherwise). In support of relativism, some have suggested that historical facts are inaccessible to humans due to unavoidable, biased presuppositions that make all of us non-neutral observers. For example, the late Michael Oakeshott, a political historian of the London School of Economics, wrote,

We know nothing of a course of historical events apart from some system of postulates. . . . What is known is always in terms of what is presupposed. [The historian—CC] is represented as starting from a ‘bare fact,’ whereas it is safe to say that he never does so, because such a starting-place is impossible—he begins with an interpretation, which he reinterprets.²

According to this view, there is no way to break out of the cycle of interpretation and re-interpretation to get an accurate understanding of what occurred in history. Similarly, Martha Howell and Walter Prevenier, in their 2001 textbook on historical methodology, wrote “[H]istorians do not discover a past as much as they create it…. Historians always create a past by writing it.”³

In discussions of the facts of biblical history, skeptics of the Christian faith often make similar allegations that such facts are lost to the mists of time. According to the skeptics, any reassembling of a historical narrative would be hopelessly confused by biases—particularly religious ones. For example, in arguing against the knowability of the historical facts about Jesus, Robert M. Price wrote:

[I]n trying to reconstruct the past, the historian is like the futurologist, or even the humble weatherman. . . . [T]hey merely assess the current, admittedly shifting, state of the data and project what is likely to happen, baring the unforeseen, which they warn viewers may nonetheless pop up and throw their projections into a cocked hat. The historian is not projecting but rather retrojecting. . . . Anything may have happened, for all we know.⁴

Christians would be wise to arm themselves with a response to this kind of general skepticism of historical knowledge.

One way of responding is to notice the time-honored distinction between history and propaganda. If a skeptic can admit the distinction between responsible history and propaganda about the past, then he is prepared to admit that techniques for responsible historiography are possible. Professional historians and historical associations roundly and routinely support this distinction. For example, the American Historical Association (certainly no proponent of biblical theism), has published its “Statement on Standards of Professional Conduct.” It reads in part:

All historians believe in honoring the integrity of the historical record. They do not fabricate evidence. Forgery and fraud violate the most basic foundations on which historians construct their interpretations of the past. An undetected counterfeit undermines not just the historical arguments of the forger, but all subsequent scholarship that relies on the forger’s work.⁵

Notice that the AHA recognizes that there is a right way to handle historical evidence and a wrong way.

As an example of this distinction between real historical research and propaganda in practice, consider the words of the Harvard University historian Morton:

It has been shown by students of the Russian Revolution that mountains of books, newspaper, pamphlets, decrees, and documents had to be consigned to the ‘memory hole,’ mashed to pulp, or brought out in corrected editions in order to substitute for Lenin-Trotsky a new duality-unity, Lenin-Stalin.⁶

For another example, the Brick Store Museum of Kennebunk, Maine wrote its “Principles of Research,” and included the following statement as one of its major principles of research:

Identify Bias: Recognize that all people have bias. In primary sources, secondary sources, and in historic interpretation, be able to detect bias and evaluate it. Analyze evidence critically, and question assumptions and interpretations (even your own). Consider alternative explanations. Biases are inherent in human thinking and can influence research. Researchers should reflect on their own backgrounds, beliefs, values, and potential biases that might affect their interpretation of historical events and attempt to remove those biases.⁷

Recognition of the distinction between history and propaganda is not the same as the establishment of standards of historiography, but it clears the way for such standards to be established, and so they have been.⁸

And, in his work on defending biblical historicity, Michael Licona of Houston Christian University listed six factors that historians use to reliably mitigate bias: (1) Proper historical method; (2) Public acknowledgement of one’s horizon and methodology; (3) Peer pressure and review; (4) Submitting hypotheses to hostile experts; (5) The presence of certain minimal facts; (5) A serious effort to detach from biases.⁹

Conclusion

As Norman Geisler pointed out, the only way to acknowledge that one’s worldview could potentially distort how he views history is to affirm that there is aright way to view history; relativism in any area of thought is self-defeating.¹⁰ Thus those who work in history regularly seek to detect and remove biases in order to get at the truth of what happened. If, after doing so, they follow the evidence where it leads, they will come to a saving faith in the historical Jesus Christ.

Endnotes

¹ Cf. Acts 1:3; 2:29-36; Romans 1:4; Philippians 3:20-21; 2 Peter 1:16-21; John 1:1-14; 1 John 1:1-4.

² Michael Oakeshott (1952), “Book Review: An Introduction to Philosophy of History,” The Philosophical Quarterly 2[8]:277.

³ Martha C. Howell and Walter Prevenier (2001), From Reliable Sources: An Introduction to Historical Methods (Ithica: Cornell University Press), p.1.

⁴ Roy Abraham Varghese, et al. (2013), The Case for the Christ of the New Testament: An Adversarial Dialogue Concerning the Existence of Jesus Christ (Vienna, WV: Warren Christian Apologetics Center), p. 67, emp. in orig.

⁵ American Historical Association (2023), “Statement on Standards of Professional Conduct,” historians.org/wp-content/uploads/2024/05/Statement-on-Standards-of-Prof-Conduct-Jan-2023.pdf.

⁶ Morton White (1965), Foundations of Historical Knowledge (New York: Harper & Row), p. 268. Cited in William Lane Craig (2008), Reasonable Faith (Wheaton: Crossway), p. 236, revised edition.

⁷ Brick Store Museum (n.d.), “Principles of History Interpretation,” brickstoremuseum.org/wp-content/uploads/2025/01/BSM_Principles_of_Research.pdf, parenthetical item in orig.

⁸ e.g., C. Behan McCullagh (1984), Justifying Historical Descriptions, Cambridge Studies in Philosophy (Cambridge: Cambridge University Press).

⁹ Michael R. Licona (2010), The Resurrection of Jesus: A New Historiographical Approach (Downers Grove, IL: InterVarsity), chapter one.

¹⁰ Norman L. Geisler (1999), Baker Encyclopedia of Christian Apologetics (Grand Rapids: Baker), pp. 328-329.

The post Does Lack of Neutrality Prevent Us from Knowing Historical Facts? appeared first on Apologetics Press.

How did God create the whole world in 1 week? Could He have made it in 1 or 2 years?

Answer:

Dear Kendra,

I’m glad to see you know the Bible account of Creation. The book of Genesis says that God created everything in six days and rested on the seventh day. He did this to give humans a pattern for their week. You are right, He could have taken 1 or 2 years, or 13 billion years. The Bible tells us, however, that He only took one week. You see, God is all-powerful. He could have created our Universe in one second if He wanted. In fact, He could create a billion Universes in one second if He wanted. One reason He did it the way He did was so that humans could have the idea, from the beginning of Creation, that a week is seven days. Thanks for your good question.

The post How Did God Create the Whole World in 1 Week? appeared first on Apologetics Press.

For the past 21 years, Tommy has faithfully served as AP’s General Manager. That title might sound simple, but Tommy wears more hats in a single day than many people do in a year. From payroll and warehouse logistics to website updates and managing mass mailings, Tommy’s job description reads like a small novel.

You’ve heard the phrase “all talk, no action.” Tommy is “all action, no talk” (or very little—at least not any more than he has to).

A graduate of Faulkner University (B.A. and M.B.A.), Tommy combines intellect, resourcefulness, and Christ-like humility. He is one of the most diligent, “cool, calm, and collected” Christians you will ever meet.

Need a large shipment of books tracked and carefully unloaded with a forklift? Tommy’s on it. Something not working on the AP website? Fixed before most people even notice. Is the warehouse running out of a book that’s about to be reprinted? Tommy has already coordinated with the authors, contacted the printer, submitted the files, and arranged payment.

And while he manages all that, he also uploads content weekly to our website, troubleshoots technical issues, oversees building maintenance, and ensures (by the grace of God!) we never miss a payroll deadline. He also lays out the text of R&R every month. All while maintaining an easy-going, fun-loving, subtle sense of humor.

But beyond his remarkable Swiss-army-knife-like skill set, what has made Tommy so valuable to this work for over two decades is his character. He is a dedicated Christian—honest, principled, and thoughtful. He doesn’t seek the spotlight. In fact, he might prefer that this editor’s note never be published. (That’s just who he is: zero fanfare.) But honoring people like Tommy is important (Romans 13:7). The work of AP could not continue as it does without servants like him—quietly doing what needs to be done, never asking for recognition, and always putting the mission ahead of personal interests and praise.

The post AP Staff Spotlight: Tommy Hatfield, General Manager appeared first on Apologetics Press.

ICHTHYOSAURUS

The name Ichthyosaurus means “fish lizard.” This creature grew to be about 6 feet long. It had large eyes that it probably used to see in murky waters. It was shaped much like a dolphin and had four prominent flippers that helped it be a swift swimmer. As a reptile and not a fish, it would have needed to surface and breathe air, much like dolphins and whales. Scientists have found fossil remains of this reptile that included embryos of its babies, giving us evidence that it gave birth to live babies and did not lay eggs. Interestingly, the first fossil ever found of an Ichthyosaurus was discovered by a 12-year-old girl named Mary Anning in Dorset, England in 1812. As she grew up, she found many more fossils and became a well-known fossil hunter. Just think, there are most likely lots of fossils of unknown creatures out there that have not yet been discovered. How cool would it be if one of our Discovery readers found one and was able to use the media attention to point people to the Creator?

ELASMOSAURUS

The name Elasmosaurus means “metal-plated or thin-plated lizard.” It was given this name, because it has bone plates that line its chest and hip area. When you look at artists’ drawings of this creature, you may wonder why it was not called the “long-necked lizard.” The Elasmosaurus had 72 vertebrae in its neck, which is the second-highest number of any known animal ever to live. In early artistic works showing this lizard, artists would draw its neck being very flexible, almost like a snake. Modern studies of the neck indicate that it was not very flexible but was most likely straight and somewhat stiff. This reptile was a member of a group called plesiosaurs that lived in oceans and seas. While many of these creatures were “fearfully great lizards” (which is what the word dinosaur means), they are not classified as dinosaurs. Scientists who study and name these creatures only use the word dinosaur to describe land-living reptiles that had certain types of hip structures. So, in the same way that a Tyrannosaurus rex is a dinosaur, an Elasmosaurus is a plesiosaur. And what a plesiosaur it was! It could grow to be between 30-40 feet long and weigh up to 10,000 pounds. At the end of its long neck, this lizard had a small head that contained about 40 teeth, several of which were long and sharp. It was a predator that fed on other marine animals such as fish and squid. Like the other marine reptiles, it was not a fish and did not have gills. It breathed air and would have needed to surface regularly.

KRONOSAURUS

This massive marine reptile gets its name from the mythological Greek Titan named Kronos—the “lizard of Kronos.” Like the Elasmosaurus, it is a plesiosaur that lived in the oceans and seas. It could be about 35 feet long. Unlike the Elasmosaurus, it did not have a long neck. Instead, it had a much shorter neck and a larger head. Its head composed about one-third of its entire length. Scientists believe this was an apex predator that would have been able to eat most other creatures that swam in the seas with it. The fossils that have been found suggest that it ate sea turtles, sharks, other marine reptiles, and possibly even members of its own species. Research done on the jawbones and teeth of this animal indicates that it had an extremely powerful bite. Bite force is measured in a scientific unit of force called newtons (named after Isaac Newton). The average human has a bite force of about 700 newtons. A dog, such as a pitbull, has a bite force of about 1,000 newtons. The most powerful bite force of any living animal today is that of the saltwater crocodile, measured at 16,000 newtons. Where does the Kronosaurus rank on the bite force scale? Its estimated bite force was a whopping 30,000 newtons, almost twice the force of the most powerful bite of any creature alive today. Needless to say, you would not want to have been anywhere close to this reptile’s mouth when it decided to snap its bone-crushing jaws shut. 

“SEA REX”

In Dorset, England in 2023, scientists uncovered the most complete pliosaur (which is a kind of plesiosaur) skull ever found. In fact, it holds the Guinness Book of World Records top spot for that distinction. It is a 6.5-foot skull that has about 95% of its surface area fossilized and still together. One remarkable aspect of the fossil is the number of teeth it contains. It has 130 razor sharp teeth! Because of its ferocious, huge mouth and teeth, it has been named “Sea Rex,” the “T-rex” of the sea. 

In the book of Job, God talks to Job about a fearsome sea creature named Leviathan. God draws attention to this animal to show Job that God made (and can control) even the largest and most dangerous beasts. God said to Job, “I will not conceal his limbs, his mighty power or his graceful proportions. Who can remove his outer coat? Who can approach him with a double bridle? Who can open the doors of his face, with his terrible teeth all around (Job 41:12-14)? Could “Sea Rex” be the Leviathan? Its huge head and massive mouth filled with 130 razor sharp teeth sound much like an animal with “terrible teeth all around.” In truth, however, we will probably never know if “Sea Rex” is the creature God was describing to Job as Leviathan. We can know, however, that God was talking to Job about a real creature that once lived, and “Sea Rex” helps us imagine what that beast may have looked like. We can also know that God created all the kinds of marine reptiles on Day Five of Creation, just one day before He created humans. And we can know that all God’s creatures are designed to bring Him glory. “Praise the Lord from the earth, you great sea creatures and all the depths” (Psalm 148:7).

The post Marine Reptiles appeared first on Apologetics Press.

Ті, що були найближчими до Ісуса під час Його служіння, спочатку засумнівалися у Його воскресінні з мертвих і справедливо були докорені за свою невіру. Хоча більшість із нас, ймовірно, також могла б мати подібні сумніви, все ж апостоли мали повірити свідченню Марії Магдалини, коли вона розповіла про порожній гріб і воскреслого Спасителя. Проте й віруючим сьогодні потрібно бути обережними, щоб не тлумачити Ісусові докори невірства як заохочення до популярного уявлення, що християнство — це релігія емоцій, у якій докази нібито відсутні або непотрібні.

ДОКАЗИ

Оскільки Біблія багаторазово свідчить, що віра християн ґрунтується на істині, розумі, знанні та доказах (Римлян 1:20; Псалмів 18:2–5; Івана 5:31–47; Дії 1:3; 26:25), дехто може запитати, чому Ісус докоряв апостолам за сумніви у Його воскресінні ще до того, як вони побачили Його живого (Марка 16:14; пор. Луки 24:38). Чи очікував Ісус, що апостоли матимуть віру у Його воскресіння без доказів? І чому Ісус сказав Хомі: «Блаженні ті, які не бачили, а повірили!» (Івана 20:29)? Чи схвалював Ісус віру без підтвердження, мінливу й безпідставну?

Насправді ні Хома, ні жоден апостол не були докорені за бажання мати докази воскресіння Ісуса. Вони справедливо були докорені, по-перше, за те, що сумнівалися у достовірних свідченнях, які вже мали, і, по-друге, за те, що вимагали більше доказів, ніж було потрібно, щоб мати тверду віру у воскреслого Спасителя.

Пророцтва

Той Самий, Кого Петро визнав «Христом, Сином Бога Живого» (Матвія 16:16); Той Самий, Хто воскресив Лазаря з мертвих (Івана 11:43–44); Той Самий, Кого вони бачили переображеним (Матвія 17:5–9); Той Самий, Хто творив численні чудеса перед їхніми очима (Івана 20:30); Той Самий, Хто точно передрік Петрове триразове відречення (Матвія 26:34,75); Той Самий, Хто пророкував Свою зраду, бичування та розп’яття (Матвія 20:18–19): цей Самий Ісус неодноразово передвіщав Своє воскресіння, навіть указуючи день, коли це станеться (Івана 2:19; Матвія 12:40; 16:21; 17:22–23; 20:18–19; 26:32). Пророцтва Ісуса про Своє воскресіння були настільки відомими, що навіть Його вороги знали про них. Адже «зібралися первосвященики та фарисеї до Пилата і кажуть: Пане, ми пригадали, що той обманщик сказав ще за життя: Через три дні Я воскресну! Тож накажи стерегти гробницю до третього дня, щоби часом Його учні, прийшовши вночі, не викрали Його» (Матвія 27:62–64).

То чому ж Ісус докоряв апостолам за невіру після Свого воскресіння? Чи натякав Він, що вони повинні поводитися як наївні люди, які вірять у все почуте? («Простодушний вірить усякому слову, а кмітливий приходить до іншого рішення» — Приповісті 14:15) Звісно, ні. Ісус мав повне право докоряти апостолам, насамперед тому, що вони відмовилися повірити Його слову (пор. Римлян 10:17). Вони бачили, як Він воскресав мертвих. Вони були свідками Його бездоганного життя. Вони чули Його істинні, послідовні слова, у тому числі й численні пророцтва про зраду, арешт, бичування й розп’яття. У них були всі логічні підстави вірити словам Ісуса про Своє воскресіння. Все, що вони коли-небудь чули й бачили від Нього, було правдивим і чистим. Та замість того, щоб чекати воскреслого Відкупителя в неділю вранці, ця думка «здалася їм вигадкою» (Луки 24:11, вид. додано). Замість того, щоб іти до Галілеї й шукати живого Господа, як Він сказав (Матвія 26:32), вони залишилися в Єрусалимі, «через страх перед юдеями» (Івана 20:19).

Ісус бажав, щоб Його учні зрозуміли значення Його смерті й воскресіння. Він сказав їм: «Вкладіть до своїх вух такі слова: Людський Син має бути переданий у руки людей!» (Луки 9:44, вид. додано). Він прагнув, щоб у них була щира, сильна, заснована на доказах віра. На жаль, страх, упереджені уявлення про Месію та Його Царство, а також духовна сліпота (Луки 9:45; пор. 2 Коринтян 4:4) спершу заважали апостолам повірити у Його воскресіння.

Достовірне свідчення

Коли Ісус сказав Хомі: «Блаженні ті, які не бачили, а повірили!» (Івана 20:29), чи заохочував Він легковажну віру? Чи пропагував релігію, засновану на емоціях і відчуттях? Чи можуть християни, що живуть через дві тисячі років після воскресіння Христа, мати розумну віру у воскреслого Спасителя? Якщо, на відміну від Хоми й інших апостолів, Ісус ніколи не з’являвся нам особисто, як ми можемо мати віру, засновану на фактах?

Той Самий Бог, Який справедливо очікує, що Його творіння розпізнає Його існування на підставі доказів, не бачачи Його буквально, — це Той Самий Бог, Який очікує, що людина повірить у воскреслого Відкупителя, не бувши безпосереднім свідком Його воскресіння. Ніхто не вірить у Бога, тому що може побачити Його під мікроскопом. Ніхто не може довести Його існування дотиком. Ми не можемо використати п’ять чуттів, щоб побачити чи довести сутність Бога (пор. Івана 4:24; Луки 24:39). Але ми маємо у своїх руках гору достовірних доказів, що свідчать про Нього. Сам факт існування скінченного матеріального світу вказує на надприродного, безмежного, вічного Творця. Нескінченні приклади гармонійного задуму у Всесвіті свідчать про великого Дизайнера. Закони природи (наприклад, закон біогенезу) свідчать про існування Бога. [ПРИМІТКА: для додаткової інформації про існування Бога див. https://apologeticspress.org/APContent.aspx?category=12.]

Розумна віра у воскресіння Ісуса також ґрунтується на горі достовірних свідчень. Так само, як достовірні свідчення (а не безпосереднє знання) переконали мільярди людей у реальному існуванні Олександра Македонського, Наполеона чи Джорджа Вашингтона, мільйони християн дійшли логічного висновку, що Ісус воскрес із мертвих. Майже двотисячолітні свідчення очевидців воскресіння Ісуса містяться в найнадійнішій і найточніше збереженій давній книзі у світі — Новому Заповіті. Ця подія була передбачена й пророкована ще в Старому Заповіті (Псалмів 15:10; Йони 2:1–11; Матвія 12:40). Хоча були вжиті суворі заходи, щоб утримати тіло Ісуса у гробі (Матвія 27:62–66), гріб був порожній саме в той день, який Він передрік. Тіла Христа ніколи не знайшли (а без сумніву, юдейські скептики першого століття, які розіп’яли Його, із радістю представили б Його мертве тіло, якби могли).

Колишні налякані й сумнівні учні швидко перетворилися на відважну, упевнену спільноту християн, які страждали й навіть помирали за свою віру у воскреслого Господа. Сотні перших християн свідчили, що бачили Ісуса після Його воскресіння на власні очі (1 Коринтян 15:5–8). Десятки тисяч колишніх юдеїв, зокрема Савло з Тарсу, дослідили докази, залишили юдаїзм і визнали Ісуса Христа Сином Божим (Дії 2:41,47; 4:4; 5:14; 6:7; 21:20). До того ж ті самі юдеї змінили день поклоніння з суботи на неділю (Дії 20:7; 1 Коринтян 16:1–2). Як і у випадку з доказами існування Бога чи богонатхненності Біблії, сукупність достовірних свідчень про воскресіння Христа лежить в основі непохитної віри.

ВИСНОВОК

Ісус справедливо докоряв Своїм апостолам після воскресіння. Вони мали повірити Марії Магдалині, бо вона була достовірним свідком, яка сказала лише те, що Син Божий багато разів перед тим Сам проголошував: що Він воскресне на третій день після Своєї смерті. Крім того, благословення, яке Ісус промовив до апостола Хоми — «Блаженні ті, які не бачили, а повірили!» (Івана 20:29), — не є схваленням сліпої, емоційної чи поверхової віри, а небесним підтвердженням істинних, достовірних доказів, які ведуть щирого шукача істини до визнання Ісуса «Господом і Богом».

The post Віра, докази та достовірне свідчення appeared first on Apologetics Press.

Деякі консервативні автори намагалися захищати думку, що друга Особа Божества, під час «втілення» (тобто коли «Слово стало тілом» — Івана 1:14), відклала убік «образ Божий». Вони стверджують, що уявлення про нескінченного Бога, облеченого в людське тіло, є нелогічним. Хоча ці автори безперечно мають добрі наміри, їхня позиція цілком помилкова щодо природи втіленого Христа.

Для підтримки цієї позиції було висунуто кілька аргументів. Наприклад, твердять: (а) Бог не може бути спокушуваний (Якова 1:13); але (б) Ісус був спокушуваний (Євреїв 2:18). Отже, нібито висновок такий: Ісус не існував в образі Божому.

Логічним наслідком цієї позиції є висновок, що Ісус Христос не був Божество у плоті. Прихильники цієї думки зазвичай не мають наміру прямо це стверджувати, але саме до цього приводить їхнє міркування. Те, чого вони не помітили у зв’язку з Якова 1:13, полягає в тому, що там мовиться про Бога Отця, а не про Христа Сина. Яків не обговорював природу чи роль Христа. Тому неправильно узагальнювати щодо природи Господа, спираючись на цей короткий уривок.

Текст, на який зазвичай посилаються як на доказ того, що Ісус не існував на землі «маючи Божу природу», — Филип’ян 2:6. Повний контекст того, що написав Павло, такий:

Плекайте в собі ті самі думки, що й у Христі Ісусі. Він, маючи Божу природу, не вважав посяганням бути рівним Богові, але понизив Самого Себе, прийнявши образ раба, постав у подобі людини і з вигляду був як людина; Він упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, і до смерті хресної (Филип’ян 2:5-8).

Але позиція, яку відстоюють, є помилковою з таких причин.

У Филип’ян 2:6 Павло говорить про Христа, що діяв «маючи Божу природу». Дієслово «маючи» не є формою минулого часу. Воно перекладає грецьке слово huparchōn, дієприкметник теперішнього часу. Теперішній час показує, що існування Спасителя «в Божій природі/образі» є постійним станом буття, а не тим, що було перерване втіленням. А. Т. Робертсон звернув увагу на різницю між теперішнім часом, huparchōn (який означає «вічне існування в morphē [образі] Божому»), і «становлення» Господа (аорист) у подобі людини (Робертсон, 1931, 4:445¹). Був час, коли друга Особа Божества не існувала як людина; але ніколи не було часу, коли Він не був «в образі/природі Бога».

В. Е. Вайн зауважував, що ця граматична форма означає «існування чи стан, що передує обставинам, про які говориться, і продовжується після них» (Вайн, 1991, с. 279²). Інший дослідник зауважив, що це слово виражає «тривалість попереднього стану чи умови» (Аббот-Сміт, 1923, с. 457³). Хендріксен був цілком правий, коли запитав: «Від чого ж Христос понизив Себе? Безперечно, не від Свого існування “в образі Божому”» (Гендріксен, 1962, с. 106⁴). Вюст підкреслив теперішній час дієприкметника, запропонувавши, що Ісус «завжди був і тепер продовжує існувати» в образі Божому (Вюст, 1961, с. 462⁵). Нема потреби помножувати додаткові приклади.

Всупереч наведеним свідченням, однак, твердять, що хоча Христос існував у формі Божій до втілення, Він позбавив Себе цього стану, перебуваючи на землі. Нарешті, згідно з цією теорією, Ісус відновив природу «образу Божого», коли повернувся на небо. Немає біблійної підтримки цьому уявленню, яке суперечить ясному свідченню Писання.

Грецьке слово, перекладене як «природа/образ», — morphē. Воно означає те, що є «показником внутрішньої природи» речі (Грін, 1907, с. 384⁶), або, як зауважив Кеннеді, morphē «завжди позначає форму, яка істинно і повністю виражає сутність, що лежить в її основі» (Кеннеді, 1956, 3:436⁷). Тренч коментував, що «ніхто не міг бути en morphē theou [в образі Божому], якщо не був Богом» (Тренч, 1890, с. 263⁸). Усе це просто означає, що якщо Ісус відмовився від «образу Божого», коли став втіленим, тоді Він перестав бути Богом. Це рівнозначно доктрині, яку відстоюють Свідки Єгови, а саме що Христос був «нічим іншим, як досконалою людиною». Слід, наскільки можливо лагідно, зауважити, що позиція, яку розглядаємо, не відповідає навчанню Нового Заповіту.

Але стверджують, що Ісус не міг існувати «в образі Божому», бо Новий Заповіт говорить про Господа як веденого Духом, охоронюваного ангелами тощо. Отже, мовляв, Христос не був «нескінченним Богом».

Те, що, здається, лежить у корені цього непорозуміння, — неспроможність визнати, що земні обмеження Господа не були наслідком природи, меншої від Божої; радше вони були результатом добровільного підпорядкування, що відображало здійснення Його суверенної волі. Від чого ж Христос «понизив/спорожнив» Себе, коли став тілом?

А. Г. Стронг висловив це добре, зазначивши, що завдяки втіленню Ісус «відмовився не від володіння, і не навіть повністю від користування, а радше від незалежного застосування божественних атрибутів» (Стронг, 1907, с. 703⁹). Іншими словами, втілений статус Господа означав не позбавлення божественної форми/сутності чи атрибутів, а радше підпорядкування цих атрибутів Отцю з огляду на рольову функцію. Коли Ісус стверджував: «Отець більший від Мене!» (Івана 14:28), Він не заперечував божественну природу; радше Він заявляв, що добровільно підкорив Себе волі Отця.

Поміркуймо над цим: як Христос міг бути позбавлений божественних атрибутів і водночас залишатися божественним? Річ є сумою своїх атрибутів. Це нездоланна складність для тих, хто твердить, що втілений Христос не перебував «в образі Божому».

Якщо Христос не був повністю Богом, тобто не існував «в образі/природі Бога», то ким саме Він був? Квазі-Богом? Напів-Богом? Лише таким, що виглядає як Бог (як вважали деякі гностики)? Тільки досконалою Людиною? Чим?

Ба більше, якщо Ісус не існував «в образі Божому», коли жив на землі, як Він міг заявляти, що Він — «одне» (середній рід, що натякає на єдність природи) з Отцем (Івана 10:30)? Чому Господь дозволив Томі назвати Його «Богом» (Івана 20:30)? Чому Ісус приймав поклоніння (Матвія 8:2), коли Він виразно навчав, що тільки Бог гідний поклоніння (Матвія 4:10)?

Нарешті, якщо стверджувати, що Христос відклав убік Свій статус перебування «в образі Божому» з огляду на Свою людськість і підлеглість Отцю, тоді слід, задля послідовності, твердити, що Ісус не має «образу Божого» і тепер, бо як наш Посередник Він є «Людина, Ісус Христос» (1 Тимофія 2:5), і Він досі підпорядкований Отцю (1 Коринтян 15:27).

Дехто може вважати, що це — питання незначної семантики. Проте інколи семантика має велике значення. Євангельська істина — це послання слів, і християнський учитель має бути точним у мові, якою користується. Нехай Господь допоможе нам бути точними у висловленні біблійної істини.

¹ Робертсон, Арчибальд Томас (1931), Образні вислови в Новому Заповіті (Нашвілл, Теннессі: Broadman).

² Вайн, Вільям Едвін (1991), Поглиблений тлумачний словник слів Нового Заповіту (Айова-Фолс, Айова: World Bible Publishers).

³ Аббот-Сміт, Джордж (1923), Посібник із грецького лексикону Нового Заповіту (Единбург: T. & T. Clark).

⁴ Гендріксен, Вільям (1962), Послання до филип’ян, колосян, до Филимона (Ґранд-Репідс, Мічиган: Baker).

⁵ Вюст, Кеннет (1961), Новий Заповіт — розширений переклад (Ґранд-Репідс, Мічиган: Eerdmans).

⁶ Грін, Самуїл (1907), Довідник до граматики Грецького Нового Заповіту (Лондон: Religious Tract Society).

⁷ Кеннеді, Г. А. А. (1956), «Послання до филип’ян», у Грецький тлумачний коментар до Нового Заповіту, ред. В. Р. Ніколл (Ґранд-Репідс, Мічиган: Eerdmans).

⁸ Тренч, Річард Чиневич (1890), Синоніми Нового Заповіту (Лондон: Kegan, Paul, Trench, Trubner, & Co.).

⁹ Стронг, Августус Гопкінс (1907), Систематичне богослов’я (Олд Теппен, Нью-Джерсі: Fleming H. Revell).

The post Чи існував Ісус Христос у Божій подобі, перебуваючи на землі? appeared first on Apologetics Press.

СТАТТЯ КОРОТКО

Біблія утвердилася як найпоширеніша книга, яку коли-небудь друкували. Проте, попри мільярди примірників, що були розповсюджені, нерідко трапляється, що багато людей не читають цю книгу. Коли їх запитують, чому вони відкладають вивчення Біблії, багато хто відповідає, що хотіли б її читати, але вона така важка для розуміння, що вони вирішили, ніби зусилля не варті того. Чи справді Біблія настільки складна для розуміння, що її істинний зміст доступний лише небагатьом ученим? Коротке дослідження теми показує, що Бог надихнув книгу, яка є зрозумілою навіть для наймолодших читачів, однак може духовно кидати виклик найстараннішому студентові Слова протягом усього життя.

Більшість християн, які коли-небудь намагалися поговорити з кимось про Бога, чули запитання, чому Біблію так важко зрозуміти. Ідея, що стоїть за цим запитанням, полягає в тому, що якщо Бог досконалий і все знає, і якщо Він хоче, щоб усі люди знали Його волю, то хіба Він не написав би дуже просту книгу, яку кожен міг би легко зрозуміти? Чи справді Біблію важко зрозуміти? І якщо так, то чому люблячий Бог написав би таку книгу?

Перш ніж відповідати, уважно придивіться до запитання

Християни зазвичай сприймають це питання буквально. Нам здається, що слід відповісти на нього так, як воно подано, адже всі ми стикалися з уривками, які важко зрозуміти. Однак річ у тім, що саме формулювання питання передбачає правильність певної ідеї, яка насправді є хибною. Це один із тих типів питань, на які, якщо відповісти так, як вони поставлені, можна загнати себе у глухий кут. Ми всі знайомі з подібними питаннями. Наприклад, хтось може запитати чоловіка: «Ви вже перестали бити свою дружину?» Відповідь «так» чи «ні» припускає — або, принаймні, створює враження — що цей чоловік у якийсь момент таки бив свою дружину. Якщо ж він ніколи цього не робив, то повинен уточнити саме питання. Він може наполягати, що не може відповісти в тій формі, в якій воно поставлене, адже ніколи не бив дружину. Ми бачимо, наскільки підступними можуть бути такі запитання. «Чому Біблія така важка для розуміння?» — це одне з них. Якщо почати відповідати на нього в поданій формі, то дозволяєш тим, хто питає, припустити, що вся Біблія важка для розуміння. А це просто не відповідає дійсності. У Біблії є безліч уривків, що складаються з тисяч легких для розуміння слів. Розповідь про мудреців, які прийшли зі сходу, щоб поклонитися немовляті Ісусу у Віфлеємі, цілком зрозуміла навіть для маленьких дітей (Матвія 1:18–2:12). Опис того, як юдейські правителі влаштували Ісусу фальшивий суд і підступом схилили Пилата до Його розп’яття, не становить труднощів для сприйняття (Марка 14–15). Заповідь «не красти», а натомість працювати чесно — максимально проста для розуміння (Ефесян 4:28). Переважна більшість Біблії цілком зрозуміла.

Коректніше було б переформулювати запитання так: «Чому деякі частини Біблії важко зрозуміти?» Дійсно, деякі місця у Святому Письмі є складними для сприйняття — сама Біблія це визнає. Петро писав про послання апостола Павла: «..так, як і в усіх посланнях, де він про це говорить. У них є дещо важко зрозуміле, що ненавчені та нестійкі перекручують, як і інші Писання, — собі на власну погибель» (2 Петра 3:16¹). Цей вислів натякає, що більшість з того, що пише Павло, доволі зрозуміле, але дещо дійсно складніше. Петро далі пояснює, що ті, хто перекручує ці складні місця, є «неуками» й «нестійкими». Він додає, що вони чинять так само і з частинами Біблії (іншими Писаннями), які зовсім не є важкими для розуміння.

Ситуацію можна пояснити на прикладі фізики. Припустімо, хтось питає: «Чому фізика така важка для розуміння?» Той, хто проводив час у класі, вивчаючи рівняння прискорення й інші складні математичні формули, одразу прийме це питання як належне й намагатиметься пояснити складні аспекти науки. Але не всі аспекти фізики важкі для розуміння. Насправді, якщо вам вдається прожити цілий день, то ви вже маєте цілком практичне уявлення про фізику. Навіть малі діти швидко засвоюють, що не можна стрибати з високих будівель, виходити перед машиною, пірнати обличчям у бетон, кидати м’ячі у скляні вікна, стояти під падаючим деревом чи зіскакувати з велосипеда на великій швидкості. Поняття гравітації, хоч і може бути виражене складними рівняннями, на базовому рівні зрозуміле навіть дітям. Безперечно, вивчення субатомних частинок, відносності чи квантової фізики може швидко стати надзвичайно складним. Та все ж більшість людей чудово орієнтуються у великій частині фізики. Так само і з Біблією: хоча може бути важко зрозуміти, кого означає число 666 (Об’явлення 13:18), або хто такий «людина беззаконня» (2 Солунян 2:3), більшість Біблії є дуже простою для розуміння. Любити ближнього, прощати інших, годувати бідних, допомагати хворим, дбати про вдів і сиріт, молитися за ворогів — це настанови, які розуміють навіть наймолодші з нас.

Ви маєте знати лише те, що повинні знати

Можна запитати: якщо у Біблії є складні місця, чи не означає це, що всі люди повинні знати навіть найскладніші частини, аби зрозуміти, чого Бог від них хоче? Біблія відповідає на це, пояснюючи, що кожна людина несе відповідальність лише за ті аспекти Божого Слова, які вона повинна знати. Це очевидно: людина, яка є християнином 30 років і весь цей час мала доступ до Писання, природно розумітиме Боже Слово краще, ніж новонавернений, який лише нещодавно познайомився з Божим Словом. Біблія ілюструє цю думку, порівнюючи тих, хто мав мало можливостей «перетравити» Боже Слово, з немовлятами, яким потрібне молоко, а не тверда їжа (1 Петра 2:2). Коли «немовля» у Слові зростає, воно має поступово доходити до глибшого розуміння Бога і Його Слова та починати опановувати складніші аспекти Біблії. Іноді, однак, люди, які вже мали б розуміти більше, не зростають, як слід. Автор послання до Євреїв докоряє своїм читачам: «Адже ви, з огляду на вік, мали би бути вчителями, однак знову потребуєте, щоби хтось вас навчав початкових принципів слів Божих, — потребуєте молока, а не твердої їжі. Адже кожний, хто вживає молоко, ще недосвідчений у слові праведності, оскільки є немовлям. А тверда їжа — для дорослих, які мають вироблені звичкою почуття розрізняти добро і зло» (Євреїв 5:12–14). Зверніть увагу: автор визнає, що колись його читачі були «немовлятами» і відповідали лише за засвоєння «молока» Слова. Та той час минув, а вони не натренували себе розуміти складніші аспекти духовної реальності. Бог ніколи не покладатиме на людей відповідальність за розуміння більшого обсягу Його волі, ніж дозволяють їхні життєві обставини та здібності. Тринадцятирічний підліток, який щойно став християнином, не осягне стільки ж про Бога і духовний світ, скільки вірний християнин, що вивчає Біблію п’ятдесят років.

7 поширених причин, чому люди неправильно розуміють Біблію

1: Вони її не читають

Головна причина, через яку багато хто не розуміє Біблію, проста: вони її не читають. Багато людей цього хочуть. Вони дають собі обіцянки. Вони купують і читають інші книжки про неї. Вони говорять про те, що читатимуть її. Вони навіть щороку на початку року твердо вирішують прочитати Біблію повністю. На жаль, однак, усі ці наміри й розмови рідко приводять до реального читання Писання. Парадоксально, але люди часто скаржаться, що не читають Біблію, бо її важко зрозуміти. Звісно, її буде важко зрозуміти, якщо ми її не читаємо.

Будь-яку книгу, що містить корисну інформацію, потрібно читати, аби її зрозуміти. Автори Біблії висловили цю думку достатньо ясно. Павло сказав, що Бог відкрив йому вістку, яку він потім виклав письмово для ефесян. Далі він зазначив: «із чого, коли читаєте, ви можете збагнути моє розуміння Христової таємниці» (Ефесян 3:4). У первісній мові листа Павла до Ефесян не було прихованих кодів. Не потрібно було жодних особливих формул, щоб відкрити «таємницю» Христа. Вони просто мали прочитати натхненне послання Павла, записане в книзі Ефесян (і в усьому Новому Заповіті).

Ідея читання Слова передбачала розуміння того, що дехто з тих, хто чутиме Слово, не вмів читати. В Об’явленні 1:3 сказано: «Блаженний той, хто читає, і ті, хто слухає слова пророцтва та дотримується написаного в ньому, адже час близький!». У багатьох ранніх зібраннях Церкви був час, коли читач вставав і вголос читав Писання, що видно з Об’явлення 1:3. І слухачі, і читачі тоді отримували заклик «дотримуватися» (коритися) тому, що написано в Біблії. Може бути правдою, що людина погано читає або має слабкий зір чи іншу фізичну ваду, яка перешкоджає читанню. Проте суть ясна: приймай Боже Слово в розум через читання або слухання й застосовуй його в житті. В 1 Тимофія 4:13 Павло сказав Тимофію: «Поки прийду, приділяй увагу читанню, розраді та навчанню». У перекладах NIV і ESV цей вірш подано як «публічне читання», тобто Тимофій мав регулярно публічно читати Писання для Церкви.

Звідки успішний біржовий брокер знає, яку акцію купити, коли її купити і коли продати? Він вивчає ринок, переглядає дані, слухає подкасти й занурюється в інформацію. Звідки завзятий користувач купонів знає, які продукти купувати в яких магазинах і як різати й збирати купони, щоб щороку заощаджувати тисячі доларів? Він переглядає газети, рекламні оголошення магазинів і онлайн-матеріали про розпродажі, витрачаючи години лише на підготовку до походу в магазин. Як успішна лікарка вчиться лікувати пацієнтів із хворобами чи станами, з якими вона ще не стикалася? Вона вивчає літературу, переглядає найсвіжіші результати досліджень і звертається до наукових робіт і журналів, що подають найбільш актуальні відомості з проблеми. Подібно до цього, якщо ти хочеш розуміти Біблію, ти маєш «постаратися представити себе гідним перед Богом, бездоганним працівником, який наставляє на принципи істини» (2 Тимофія 2:15). Щоб зрозуміти Біблію, її просто необхідно читати.

2: Метод випадкового уривку

Багато хто з нас так робив. Лежачи в ліжку перед сном, ми відчуваємо потребу в «щоденній дозі» Біблії. Отже, перевертаємося, беремо Біблію з тумбочки й думаємо, що Господь якимось чином «покаже нам» те, що Він хоче, аби ми зрозуміли, спрямувавши сторінки відкритися саме на потрібному місці в цей період нашого життя. Тоді ми розкриваємо Біблію, опускаємо палець на сторінку й починаємо читати. Що станеться, якщо ми натрапимо на Йова 22:3 і прочитаємо слова Еліфаса: «Адже яка користь Господу, якщо ти був невинний у вчинках? Чи вигода, що ти простою тримав свою дорогу?» Далі Еліфас звинувачує Йова: «Хіба твої злодіяння не є великими, а твої гріхи незчисленні? А ти брав у заставу у твоїх братів за ніщо, — одяг же нагих ти забирав» (22:5-6)². А що нам робити, коли розкриваємо Псалмів 136:9 і читаємо: «Блаженний той, хто візьме й розіб’є об скелю твоїх немовлят!»³? Або: «Я зненавидів життя, бо лукаве переді мною творіння зроблене під сонцем, бо все — марнота і бажання духа. Я зненавидів увесь мій труд, яким я працюю під сонцем, бо залишаю його людині, що буде після мене» (Екклезіаста 2:17–18).

Такий несистематичний підхід до Біблії неодмінно спантеличить навіть найщирішого читача. Уявіть, що ви застосовуєте метод випадкового уривку до інструкції з користування вашим новим телефоном. Ви намагаєтеся його ввімкнути, а відкриваєте розділ про завантаження зображень. Або що це був би «метод» з’ясувати, як замінити колесо за мануалом автомобіля, коли ви стоїте на узбіччі з проколом. Уявіть слабкого учня з алгебри, який на початку семестру практикує цей метод, відкриває підручник на кінці й «пірнає» в матеріал, намагаючись осягнути поняття. Щоб розуміти Біблію, слід докласти свідомих зусиль: читати її всю в контексті й систематично. Звісно, багато біблійних уривків цілком доречно читати окремо, і вони потребують мінімального контексту чи знання навколишнього матеріалу. Але звичний метод випадкового уривку неминуче призведе до непорозуміння та розчарування.

3: Незнайомі давні звичаї та практики

Мойсей написав перші п’ять книг Старого Заповіту в середині XV ст. до Р. Х. Останні книги Нового Заповіту були завершені до 100 р. після Р. Х. Це означає, що сучасна людина відділена від навіть найпізніших частин Біблії майже двома тисячоліттями. Іноді звичаї та практики давнього світу для нас незнайомі, через що ми неправильно розуміємо, що саме має на увазі текст. Наприклад, Приповісті 20:10 кажуть: «Вага, що недоважує чи переважує, і подвійна міра, — те й друге нечисте перед Господом». Що ж такого поганого в «подвійних» або «нерівних» мірах? Чому Бог їх ненавидить? У давнину купці часто купували й продавали такі матеріали, як зерно, золото й срібло, що потребували зважування. Нечесні торговці мали дві системи гир. Одну — для купівлі, іншу — для продажу. Припустімо, фермер приніс своє зерно, і перекупник погодився купити один кг. Підступний покупець тягнеться до мішечка з «покупними» гирями й дістає гирю з написом «1 кг». Насправді вона трохи важча за кг, тож купець отримує більше ніж один кг зерна за ціну кг. Коли ж купець продає зерно, він дістає «продажну» гирю з тим самим написом «1 кг», але вона важить менше за кг. Отже, продаючи «1 кг», він відміряє менше, ніж кг. У підсумку операція «купити 1 кг» і «продати 1 кг» приносить нечестивому ділкові надлишок зерна там, де мала б бути точна рівність обміну. Обидві гирі позначені однаково, та їхня вага різна. Знання цього давнього звичаю допомагає зрозуміти, що автор Приповістей засуджує корисливі, нечесні торгові практики.

4: Плутані та неточні переклади

Ми всі чули вислів «втрачено під час перекладу». Процес передання повідомлення з однієї мови іншою — справа непроста. Ті, хто взяв на себе відповідальність перекладати Біблію з мов оригіналу, часто ставилися до цього вкрай серйозно й докладали великих зусиль, щоб зробити переклади якнайточнішими. Результатом стало чимало дуже корисних і точних видань та перекладів Біблії. Попри всі ці старання, важливо розуміти, що не існує досконалого перекладу. Первісне послання, яке Бог безпосередньо надихнув для авторів оригінальних рукописів Біблії, є Богонатхненним, але переклади цього послання — ні. Тому інколи трапляються невдалі переклади окремих уривків, що спричиняють плутанину й непорозуміння.

Один із таких уривків — Дії 2:29. У цьому контексті Петро проповідував першу записану Євангелізаційну проповідь тим, хто був у Єрусалимі на день П’ятидесятниці. Він наводив пророцтва Старого Заповіту, щоб засвідчити, що Христос помер, але й воскрес із гробу. Він цитував Псалом 15 і ствердив, що автор цього псалма, цар Давид, «пророче говорив про воскресіння Христа, що Він не залишиться в аді, і тіло Його не побачить тління» (Дії 2:31). Картину, яку створює такий переклад Дій 2:31, можна зрозуміти так, ніби Ісус пішов до пекла, куди засуджуються грішники на вічність. Насправді цей вірш використовували, щоб навчати тому що, нібито тим, хто перебував у пеклі тоді, була дана друга нагода покаятися під час проповіді Ісуса. Це невдале передавання сенсу також сприяло формуванню уявлення про чистилище та думки, що після смерті людина має другу можливість коритися Богові в потойбіччі⁴.

Похибка полягає у вживанні слова «ад». Грецький текст уживає слово hades. Hades — це назва царини всіх померлих. Це грецький відповідник єврейського sheol і він не розрізняє між тими, хто помер у спасенному стані, і тими, хто помер загиблим. Це просто сфера всіх померлих — і праведних, і безбожних. Натомість поняття пекла пов’язане з участю безбожних померлих. У Марка 9:43 читаємо: «І якщо тебе спокушає твоя рука, відрубай її; краще тобі калікою ввійти до життя, ніж, маючи обидві руки, потрапити до геєни, у невгасимий вогонь». У цьому вірші йдеться про пекло, але вживається не слово hades (сфера всіх померлих), а gehenna — місце, де «вогні пекла» палатимуть вічно. Ісус ніколи не йшов у gehenna. Навпаки. На хресті розбійник попросив Ісуса згадати його, коли Господь прийде в Своє Царство. Ісус відповів: «Запевняю тебе: сьогодні ти будеш зі Мною в раю!» (Луки 23:43). Коли Ісус помер на хресті, Він не пішов до пекла, Він пішов у рай.

Щоб глибше зрозуміти ситуацію, звернімося до Луки 16:19–31. Тут міститься історія про багача та Лазаря. Очевидно, багач був жадібним і байдужим до нужденного стану Лазаря. Текст каже, що обидва померли. Обидва ввійшли в царину hades — сферу всіх померлих. Проте перебувають вони в різних місцях у hades. Лазар — у частині царини мертвих, що названа «лоном Авраамовим» (16:22). Це і є рай, про який Ісус говорив розбійнику на хресті. Про долю багача сказано: «І, терплячи муки аду (hades), він звів свої очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні» (16:23). Зауважте: місце «мук» розташоване в hades поряд із лоном Авраамовим. Далі текст зазначає, що перейти з місця мук до лона Авраамового неможливо й що долі померлих Лазаря й багача запечатані навіки (16:27). Повертаючись до Дій 2: коли Ісус помер, Він не пішов у муки чи в gehenna, Він пішов у hades — царину всіх померлих. Нині hades умовно поділяють на дві частини: рай (лоно Авраамове) і муки. Ісус пішов у рай, а не в муки. Помилкове передавання, ніби Ісус «пішов у пекло», плутає справу й породжує безліч непорозумінь.

Подібні непорозуміння й невдалі переклади трапляються й у найпростіших речах. Наприклад, якось на біблійному уроці про життя Самсона вчитель розповідав про недалекоглядні рішення Самсона — одруження з филистимлянкою. Самсон був змушений на певний час залишити її, але захотів знову побачити дружину. Текст каже: «І сталося через кілька днів, під час жнив пшеничних, що Самсон відвідав свою жінку з дитиною (kid); і сказав: Увійду до жінки моєї в світлицю» (Суддів 15:1, KJV). Учитель пояснив, що в них народилася дитина, і що «kid» — це плід їхнього попереднього союзу. Насправді я тоді читав із NKJV, де сказано: «Самсон відвідав свою жінку з козеням». Тут «kid» — не людська дитина, а дарунок дружині — козеня. «Young goat» — правильна передача в цьому контексті.

Чи знали ви, що в Біблії є «єдинороги»? Числа 23:22: «Бог, — Той, Хто вивів їх з Єгипту, — для них — наче слава однорога». Пророк Ісая писав: «І зійдуть із ними єдинороги, і телці з волами» (34:7, KJV). Який образ «єдинорога» постає у вашій уяві? Якщо ви, як більшість, бачите білосніжного коня зі спіральним рогом посеред чола й асоціюєте таку «істоту» з казками, — то чи про це говорить Біблія? Знову ж, маємо справу з невдалим перекладом. Справжнє слово тут — єврейське re’em. Воно може означати однорогого звіра на кшталт носорога, але більшість перекладачів, що досліджували термін, вважає, що йдеться просто про дикого бика⁵. Жодного натяку на міфічних чарівних коней з одним рогом у цих віршах немає. Як було зазначено раніше, досконалих перекладів не існує. Наведені приклади — з версії King James, але в кожному перекладі є свої проблемні місця. Завдання щирого студента Писання — «пильно старатися», докладаючи зусиль, щоб з’ясувати справжній зміст тексту. У більшості випадків інші переклади досить легко передають зміст. Інколи ж потрібно трохи більше праці, щоб вичленувати, що саме сказано.

5: Оманливі вчителі

Сумно, але правда: одна з головних причин, чому люди неправильно розуміють Біблію, полягає в тому, що їх ввели в оману їхні вчителі. Біблія сповнена застережень щодо фальшивих учителів, які відведуть багатьох від істини. Павло застеріг Тимофія: «Дух же ясно говорить, що в останні часи деякі відступлять від віри, прислухаючись до спокусливих духів та вчення бісів; говорячи в лицемірстві неправду, вони знищили власне сумління» (1 Тимофія 4:1–2). Павло сказав ефеським пресвітерам: «Бо я знаю, що після мого відходу прийдуть до вас хижі вовки, які не будуть щадити отари. І з-поміж вас самих постануть мужі, які будуть говорити перекручене, аби потягти учнів слідом за собою» (Дії 20:29–30). Лука, автор Дій, пояснює, що під час місіонерського служіння Павла юдейські вчителі, які противилися йому, «підбурили та озлобили душі язичників проти братів» (Дії 14:2). Лідери культів, як-от Джим Джонс, Девід Кореш та Маршалл Епплвайт (Небесні врата), свідчать про те, що переконливі вчителі, на жаль, здатні згубно вести своїх послідовників. Засновники релігійних рухів, як-от Джозеф Сміт (мормони) і Мухаммед (іслам), демонструють силу хибного вчення та його здатність впливати на маси⁶.

Як уберегтися від того, щоб не бути відведеним хибним ученням? Якось у літньому таборі покійний Джеррі Дженкінс якраз розглядав це питання. На той час він десятиліттями проповідував Євангеліє і був чудовим комунікатором. Ілюстрація була така. Він став перед молоддю й підняв Біблію: «Скільки з вас вважають, що ця Біблія має 45 см завдовжки?» Біблія була значно меншою, що було очевидно більшості, і рук не підняли. Потім він заговорив про важливість стандарту, якого не можна вигадувати — потрібна міра, за якою вимірюємо. Він дістав лінійку, приклав до Біблії й виміряв: «20 см. Тепер хто з вас вважає, що довжина Біблії — 20 см?» Практично вся аудиторія підняла руки, адже вимір здійснили легітимним стандартом. На подив усіх, він вигукнув: «Усі ви помиляєтесь». Тоді він відніс лінійку й Біблію молодій людині на першому ряду і попросив прочитати довжину — 18 см. Доктор Дженкінс пояснив: ніколи не приймайте на віру те, що хтось каже про стандарт. Міряйте й перевіряйте самі. Сенс був очевидний: лише тому, що хтось каже, ніби Біблія говорить або означає те чи інше, це ще не робить це правдою. Не покладайтеся на чиєсь слово — перевіряйте самостійно. Саме так діяли юдеї у Верії, коли Павло і Сила прийшли до них із проповіддю: «Ці були шляхетніші від тих, які в Солуні. Вони прийняли слово з усією ревністю, щодня досліджуючи Писання, чи так воно є» (Дії 17:11). Єдиний спосіб не бути зведеним фальшивим ученням — це зіставляти будь-яке навчання з тим, що говорить Писання.

6: Питання серця

Нам усім подобається думати, що підходимо до біблійного тексту з щирими серцями, бажаючи лише почути, що Бог каже нам. Та якщо бути чесними, знаємо: певні вчення «важче» зрозуміти, ніж інші. Річ не в заплутаному формулюванні. Річ у тому, що це вчення змусило б нас змінити спосіб мислення або поведінку так, як нам надзвичайно складно. Можливо, Ісусове вчення про шлюб і розлучення в Матвія 19:1–9 означає, що людині потрібно вийти з перелюбного зв’язку. Або що те, чого навчали й як жили наші батьки, не відповідає Писанню, і прийняти біблійне вчення з теми означало б визнати, що батьки помилялися. Точне розуміння тексту може означати, що те, чому людина навчала тисячі інших, було хибним, і відповідальність за таке хибне навчання буде для неї надзвичайно важкою ношею. Із усіх причин, чому люди «неправильно розуміють» Біблію, ця, мабуть, найпоширеніша. Ми часто приходимо до Біблії не для того, щоб почути, що Бог справді каже, а щоб бути виправданими в тому, що вже вирішили, ніби Бог повинен казати.

Це не нова ситуація. Книга Єремії наводить чудовий приклад того, що часто відбувається. Вавилоняни зруйнували Єрусалим і забрали в полон тисячі ізраїльтян. У землі лишилась розсіяна решта. Ті, що залишилися, зібралися, щоб поговорити з Єремією про свої варіанти. Вони вагалися, чи тікати до Єгипту, чи залишатися в землі Ізраїлю. Вони принесли це питання Єремії, аби він відніс його до Господа. Вони сказали: «Нехай упаде наше благання перед обличчя твоє, і молися за нас до Господа, Бога твого, за всю оцю решту, бо залишилося нас мало з багатьох, як бачать твої очі нас… І нехай виявить нам Господь, Бог твій, ту дорогу, якою ми підемо, та те діло, яке ми зробимо» (Єремії 42:2–3). Пророк погодився принести це Богові й повернутися до них із Божою відповіддю. «А вони сказали до Єремії: Нехай буде Господь проти нас за свідка правдивого та вірного, якщо ми не зробимо так, як усе те, з чим пошле тебе до нас Господь, Бог твій. Чи добре й чи зле, ми послухаємося голосу Господа, Бога нашого, що до Нього ми посилаємо тебе, щоб було нам добре, коли будемо слухатися голосу Господа, Бога нашого» (42:5–6). Яке гідне похвали наставлення! Вони заявили про щирість і повну покору всьому, що Бог накаже.

Через десять днів Бог промовив до Єремії й дав йому вказівки для народу. Бог через Єремію сказав людям залишатися в землі Ізраїлю. Він чітко й наполегливо застеріг їх не йти до Єгипту. Після того як Єремія передав звістку, люди відповіли: «Брехню ти говориш! Не послав тебе Господь, Бог наш, сказати: Не входьте до Єгипту, щоб чужинцями замешкати там» (43:2). Потім вони не послухалися послання і втекли до Єгипту. Єремія сміливо проголосив: «Бо ви зблудилися в душах своїх, що послали мене до Господа, вашого Бога, говорячи: Молися за нас до Господа, Бога нашого, і все, що скаже Господь, Бог наш, так перекажи нам, і ми зробимо» (42:20). Яка трагедія: багато людей, подібно до ізраїльтян, заявляють про щирість і чесне бажання знати, що говорить Бог. Насправді ж їхній підхід не в тому, щоб дізнатися, що каже Бог, а в тому, щоб знайти уривки й ідеї, що виправдовують уже наявні переконання. Часто вони «неправильно розуміють» уривки, які навчають того, чого їм не хочеться чути.

Один із найсильніших прикладів такої постави трапився на біблійному вивченні про план спасіння. Постало питання про водне хрещення. Християнин, який проводив бесіду, звернувся до віршів, що говорять про важливість і необхідність хрещення для прощення гріхів і спасіння⁷. Чоловік, з яким він вивчав, рішуче заперечував, що хрещення є необхідним для спасіння. Він стверджував, що люди спасається лише вірою, і жодні діла, як-от хрещення, не можуть бути потрібні. Ба більше, він сказав, що Біблія не навчає, ніби хрещення спасає людину. Тоді християнин попросив його прочитати 1 Петра 3:21. Чоловік відкрив місце і прочитав: «Цей прообраз — хрещення, не позбавлення від тілесної нечистоти…і нині вас не спасає». Християнин ввічливо попросив почати з початку і прочитати знову. Він знову прочитав: «…хрещення і нині вас не спасає». І втретє його попросили прочитати: «…хрещення і нині не..». Через попереднє переконання щодо хрещення він подумки підставляв у текст слово «не». Насправді ж текст читаємо так: «Цей прообраз — хрещення — не позбавлення від тілесної нечистоти, а обітниця доброго сумління Богові, — і нині вас спасає через воскресіння Ісуса Христа»⁸. Він підставив те, що, на його думку, текст мав би казати, а не те, що він насправді каже. Це досить показовий випадок. Більшість людей не міняють текст фізично під час читання. Проте багато хто змінює смисл у своїй свідомості так, щоб узгодити його з тим, у що вже вірить. Тож будьмо людьми, які уникають такої постави, і прислухаймося до слів Якова: «Тому, відкинувши всяку нечистоту і рештки злоби, з лагідністю прийміть посіяне Слово, що може спасти ваші душі» (Якова 1:21).​

7: Деякі частини Біблії є складними

Навіть найщиріші студенти Біблії охоче визнають, що є розділи Писання, які важко зрозуміти. Як уже зазначалося, сама Біблія це визнає — «є дещо важко зрозуміле» (2 Петра 3:16). Виникає спокуса реагувати на це тривогою й питати, чому люблячий Бог зробив щось у Своєму Слові важким для розуміння. Якщо ж на хвильку зупинитися й замислитися, побачимо в цьому мудрість. По-перше, як уже відзначено, Бог не покладатиме на людей відповідальність за розуміння ідей, які вони не спроможні осягнути. Бог — справедливий і праведний Суддя, Який, як нагадав Авраам, завжди чинить справедливо (Буття 18:25). По-друге, пам’ятаймо, що ми зростаємо в розумінні й пізнанні, коли навчаємось Слова і застосовуємо його в житті. Якщо ви зростаєте як християнин, то за рік знатимете й розумітимете про Бога та духовну істину більше, ніж зараз. Цей процес триватиме, поки ви дорослішатимете. По-третє, якщо правда, що зрілий християнин зростатиме в знанні та розумінні все життя, це означає, що існують аспекти духовного світу й Самого Бога настільки глибокі, що можуть зайняти навіть найяскравіші, найщиріші та найвідданіші розуми на все життя. У Своїй мудрості Бог дав Своє Слово так, що його можуть зрозуміти й діти молодшого віку, але водночас його можуть читати й вивчати найвишуканіші науковці десятиліттями. Хіба не саме цього ми очікували б від всемудрого й вселюблячого Бога? Ця істина має спонукати нас молитися до Господа, як колись Давид: «Відкрий мої очі, аби я побачив Твої дивовижні речі, які у Твоєму законі» (Псалмів 118:18).

Висновок

«Чому Біблію так важко зрозуміти?» Це запитання ставили багато разів. Перш ніж відповідати, маємо переконатися, що правильно сформульовано саме запитання. Біблія не є важкою для розуміння. Деякі її частини — так, але основна маса тексту доволі пряма. На жаль, Біблію часто розуміють неправильно тому, що її просто не читають. Можуть користуватися невдалим перекладом, можуть підходити до тексту без чесності серця — або діяти ціла низка інших чинників. Мета кожного шукача істини — старанно вивчати Боже Слово, приділяючи навмисні зусилля й час систематичному підходу до читання Писання. Зрештою, в останній день наше розуміння Божого Слова матиме першорядне значення. Як провіщав Ісус, коли був на землі: «Хто відрікається від Мене і не приймає Моїх слів, той має свого суддю: слово, яке Я сказав, — воно судитиме його останнього дня» (Івана 12:48). Не буде жодних «раптових контрольних» чи нової таємної інформації, яку Бог вимагатиме знати. Він не приховав жодних секретних кодів чи містичних зоряних знамен. Навпаки, через Біблію «усе те, що потрібне для життя і побожності, подарувала нам Його Божа сила» (2 Петра 1:3).

¹ Усі виділення (наголошення) у біблійних віршах зроблено автором, якщо не зазначено інше.

² Йов ніколи не робив цих речей. Еліфас помилявся і безпідставно звинуватив Йова, бажаючи зберегти свою хибну теологію, згідно з якою Бог допускає страждання лише для безбожних.

³ Щодо тлумачення цього вірша див. Кайл Батт, «Псалом 136:9 — розбивання немовлят о скелю», Apologetics Press. https://www.apologeticspress.org/apcontent.aspx?category=13&article=913.

⁴ Див. статтю Дейва Міллера «Потойбічне життя і Біблія», Apologetics Press. https://apologeticspress.org/article/1478.

⁵ Див. «Єдинороги, сатири та Біблія», Apologetics Press. https://apologeticspress.org/apPubPage.aspx?pub=1&issue=504&article=177.

⁶ Дейв Міллер (2009), «Чи є Книга Мормона від Бога?» Reason & Revelation, 29:65–71, вересень; Дейв Міллер (2005), Коран розкритий (Монтґомері, Алабама: Apologetics Press).

⁷ Дейв Міллер, «13 заперечень щодо хрещення», Apologetics Press. https://apologeticspress.org/apPubPage.aspx?pub=1&issue=1222.

⁸ Звичайно, занурення у воду є лише частиною Божого плану спасіння. Через хрещення людина духовно торкається крові Христа, єдиної, що має силу прощати гріхи. Див. статтю Кайла Батта «У Христі», Apologetics Press. https://apologeticspress.org/APContent.aspx?category=11&article=1982.

The post Чому Біблію так важко зрозуміти? appeared first on Apologetics Press.

Taková tvrzení údajných křesťanů mě neustále udivují, a to ze tří různých důvodů. Za prvé, jak jsme již v minulosti mnohokrát zmínili, Bible jasně učí, že Země je pouze o pět dní starší než člověk, a ani ateističtí evolucionisté nevěří, že člověk žije na Zemi již miliardy let (srov. Lyons, 2006). Křesťané se mohou rozhodnout věřit v evoluční časovou osu čítající miliardy let, která tvrdí, že lidé se vyvinuli přibližně 13,996 miliard let po vzniku vesmíru, nebo mohou věřit tomu, co učili Ježíš a apoštol Pavel – že člověk je na Zemi od počátku světa (Lukáš 11,49-51; Marek 10,6; list Římanům 1,20). Logicky ani biblicky není možné věřit oběma názorům.

Za druhé, makroevoluce nebyla nikdy prokázána. Mnoho křesťanů evoluci přijalo za pravdivou, i když je celá teorie založena na domněnkách. Evolucionisté předpokládají, že vzhledem k určitým podobnostem mezi lidmi a zvířaty se lidé museli vyvinout ze zvířat. Ve skutečnosti však tyto podobnosti nic takového nedokazují. (Přesněji by se dalo říci, že poukazují na společného stvořitele, který stvořil živé tvory s mnoha podobnostmi, protože žijeme na stejné planetě, dýcháme stejný vzduch, jíme stejné druhy potravin, pijeme stejnou vodu atd.). Kromě toho ani geologie ani paleontologie nedokazují makroevoluci. Všechny metody datování hornin jsou založeny na předpokladech, které jsou v nich začleněny (viz Riddle, 2007). Není pravda, že evoluční geologové a paleontologové „prokázali“, že vrstvy Země a fosilie v ní jsou staré miliony let. Pouze předpokládají, že metody datování založené na předpokladech jsou přesné. Navíc v nalezených fosiliích neexistují žádné evoluční rodokmeny, ale pouze interpretace fosilií evolucionisty. Jednoduše řečeno, makroevoluce nebyla nikdy pozorována ani potvrzena.

A konečně, mnoho křesťanů se zdá být ochotno bránit evoluci slepěji než někteří ateističtí evolucionisté. Například, i když mnoho lidí hlásících se ke křesťanství přijalo teorii velkého třesku bez výhrad (např. jistá studentka vyššího ročníku biologie na křesťanské univerzitě mi jednou sdělila, že všichni její profesoři přírodních věd „věří v platnost teorie velkého třesku“), někteří z nejuznávanějších evolučních astrofyziků na světě otevřeně přiznávají, že „máme stále stejně nejasností ohledně toho, jak vesmír vznikl“ (Coles, 193[2593]:37). Stručně řečeno, ačkoli teorie velkého třesku prochází v některých ateistických evolučních kruzích těžkým obdobím (viz Brooks, 2008, 198[2659]:31; Coles, 2007, 193[2593]:33-37), mezi některými lidmi „věřícími v Bibli” je stále šířena jako fakt. Neuvěřitelné! „Křesťanští“ evolucionisté dokonce přijímají údajné „chybějící články“ jako důkaz evoluce člověka. Jiný křesťanský vysokoškolský student mi jednou vyprávěl o názoru jednoho profesora, že „Lucy“ (Australopithecus afarensis) byla pravděpodobně jednou z našich chlupatých, napůl lidských, napůl opičích předků, kteří žili před několika miliony let. Ve skutečnosti je již řadu let známo, že představa o Lucy jako naší předkyni má celou řadu problémů, což uznávají i někteří ateističtí evolucionisté (viz Harrub a Thompson, 2003, str. 41-57).

Je smutné, že mnoho lidí hlásících se ke křesťanství přijalo Darwinovy zavrženíhodné doktríny, přestože (1) nebyly nikdy prokázány, (2) i významní ateističtí evolucionisté mají pochybnosti a problémy s mnoha aspekty evoluce a (3) Písmo jasně učí, že Země je relativně mladá a není stará miliardy let. Písmo a věda si navzájem neodporují, ale Boží slovo a obecná teorie evoluce ano. Kéž Bůh pomůže svému lidu přestat se klanět evolučnímu vědeckému elitářství a začít přijímat Boha podle jeho slova.

REFERENCE

Brooks, Michael (2008), “Inflation Deflated,” New Scientist, 198[2659]:30-33, June 7.

Coles, Peter (2007), “Boomtime,” New Scientist, 193[2593]:33-37, March 3.

Harrub, Brad and Bert Thompson (2003), The Truth About Human Origins (Montgomery, AL: Apologetics Press).

Lyons, Eric (2006), “Man Has Been on Earth Since…,” [On-line], URL: https://apologeticspress.org/articles/3068.

Riddle, Mike (2007), “Does Radiometric Dating Prove the Earth is Old?” [On-line], URL: http://www.answersingenesis.org/articles/nab/does-radiometric-dating-prove.

The post Křesťané a evoluční teorie appeared first on Apologetics Press.

Důvod č. 1: Řecký text Nového zákona byl ověřen jako autentický

Víme, jak vypadaly původní knihy Nového zákona, protože máme k dispozici tři druhy dochovaných důkazů, pomocí kterých můžeme původní Nový zákon rekonstruovat: řecké rukopisy, starověké verze a citace z patristických textů. Aktuální počet řeckých rukopisných kopií obsahujících celý Nový zákon nebo jeho část činí 5 874. Toto množství rukopisných důkazů pro text Nového zákona je mnohem větší než množství dostupných důkazů pro jakéhokoli starověkého klasického autora. Doba mezi napsáním původních knih Nového zákona a nejstaršími dochovanými kopiemi je relativně krátká. Ačkoli se žádné dvě rukopisné kopie neshodují ve všech detailech, míra přesnosti, které dosáhla většina opisovatelů, byla pozoruhodně vysoká. Drtivá většina textových variant se týká méně významných záležitostí, které nemění žádné základní učení Nového zákona. Nejedná se zde o žádný rys křesťanského učení. Vhodná řešení těchto rozdílů lze nalézt. I kdyby tomu tak nebylo, rukopisné důkazy jsou tak početné, že původní znění je jednou z dostupných existujících variant. I ty varianty, které by někteří mohli považovat za „doktrinálně významné“ (např. Marek 16,9-20; Jan 7,53-8,11), se týkají záležitostí, které jsou pojednány jinde v Bibli, kde otázka pravosti/jistoty není zpochybňována. Můžeme s jistotou tvrdit, že máme 999/1000 původního řeckého Nového zákona v neporušeném stavu. Zbývající 1/1000 se týká nepodstatných detailů.

Kromě toho existuje řada starověkých verzí, které dále potvrzují čistotu biblického textu, včetně latinských, syrských, koptských, gotických, arménských, gruzínských, etiopských, staroslověnských a dalších. Badatelé zabývající se textovou kritikou v průběhu dějin neustále potvrzovali hodnotu těchto starověkých verzí při rekonstrukci textu Nového zákona. Například Vaganay poznamenal: „Po řeckých rukopisech Nového zákona představují tyto verze nejcennější zdroj pro psaní historie tohoto textu.“ (1934, str. 28; srov. Vogels, 1923, str. 84 – „Tyto verze jsou velmi cenné pro stanovení původního textu Bible.“). Ačkoli si uvědomovali omezení, Alandovi připustili: „Význam těchto verzí je značný.“ (1987, str. 182).

Totéž lze říci o bohatství textových materiálů dostupných prostřednictvím takzvaných „církevních otců“, tj. raně křesťanských spisovatelů, kteří ve svých listech, komentářích a korespondenci citovali, parafrázovali a jinak odkazovali na pasáže z Písma. Tento druhý zdroj informací je tak bohatý, že Metzger potvrdil: „Tyto citace jsou skutečně tak rozsáhlé, že pokud by byly zničeny všechny ostatní zdroje našich znalostí o textu Nového zákona, stačily by samy o sobě k rekonstrukci prakticky celého Nového zákona.“ (1968, str. 86).

Tato tvrzení byla ověřena nejvýznamnějšími textovými kritiky a lingvisty posledních dvou století. Jejich závěry nezastaraly, ale zůstávají stejně platné dnes jako v době, kdy byly poprvé formulovány. Pokud byla neporušenost a zachovalost textu Bible v jejich době plně ověřena, je tomu tak i dnes. Zvažte následující výroky některých z těchto světových kapacit.

Vědecké ověření čistoty novozákonního textu

F.F. Bruce (1910-1990) byl biblický učenec, který vyučoval řečtinu na univerzitách v Edinburghu a Leedsu, předsedal katedře biblické historie a literatury na univerzitě v Sheffieldu, získal čestný titul doktora teologie na univerzitě v Aberdeenu a působil jako Rylandsův profesor biblické kritiky a exegeze na univerzitě v Manchesteru. Napsal přes 40 knih a působil jako redaktor časopisů The Evangelical Quarterly a Palestine Exploration Quarterly. Bruce prohlásil: „Rozdíly ve znění, o nichž mezi textovými kritiky Nového zákona přetrvávají pochybnosti, nemají žádný podstatný vliv na historická fakta ani na křesťanskou víru a praxi“ (1975, str. 19–20, zdůraznění přidáno). Dále uvedl:

Vzhledem k nevyhnutelnému hromadění takových chyb během tolika staletí by se mohlo zdát, že původní texty novozákonních dokumentů byly pozměněny natolik, že již nelze poznat jejich původní podobu. Někteří autoři dokonce trvají na pravděpodobnosti tohoto scénáře do takové míry, že se člověk neubrání podezření, že by byli rádi, kdyby tomu tak bylo. Ale mýlí se. Na světě neexistuje žádné starověké literární dílo, které by se mohlo pochlubit tak bohatým množstvím kvalitních textových důkazů jako Nový zákon (1963, str. 178, zdůraznění přidáno).

Bruce dále vyslovil následující tvrzení:

Je třeba říci ještě něco, a to s důrazem. Zabývali jsme se různými typy textů a posuzovali jejich srovnávací nároky na to, aby byly považovány za nejlepší reprezentanty původního Nového zákona. Mezi těmito typy však neexistují velké rozdíly, které by mohly mít vliv na odpovědnost církve být svědkem a strážcem Písma svatého…. Pokud je variantních znění tolik, je to proto, že svědků je tolik. Všichni svědkové a všechny typy, které zastupují, se však shodují v každém bodě křesťanské víry a praxe (1963, str. 189, zdůraznění přidáno).

Bruce Metzger (1914-2007) byl rovněž odborníkem na řečtinu, Nový zákon a textovou kritiku Nového zákona a 46 let působil jako profesor na Princetonském teologickém semináři (Princeton Theological Seminary). Metzger, který byl významným biblistou Raymondem Brownem popsán jako „pravděpodobně největší odborník na texty, jakého Amerika kdy měla“ (citováno v Ehrman a Holmes, 1995, str. xi), byl uznávanou autoritou v oblasti řeckého textu Nového zákona. Působil v představenstvu Americké biblické společnosti, byl hnací silou projektu série řeckých textů Spojených biblických společností a zastával funkci předsedy biblického výboru NRSV. Je obecně považován za jednoho z nejvlivnějších odborníků na Nový zákon 20. století. Ohledně starověkých verzí Metzger uvedl:

… i kdybychom dnes neměli žádné řecké rukopisy, mohli bychom na základě informací z těchto relativně raných překladů skutečně reprodukovat obsah Nového zákona. Navíc i kdybychom přišli o všechny řecké rukopisy a rané překlady, mohli bychom stále reprodukovat obsah Nového zákona z mnoha citátů v komentářích, kázáních, dopisech apod. raných církevních otců (jak cituje Strobel, 1998, str. 59).

Brooke Foss Westcott (1825-1901) byl britský biskup, biblický učenec a teolog, který působil jako biskup v Durhamu a zastával funkci Regius profesora teologie na univerzitě v Cambridge. Jeho kolega, Fenton John Anthony Hort (1828–1892), byl irský teolog, který působil jako profesor na univerzitě v Cambridge. Společně se v roce 1881 zasloužili o vznik široce uznávaného řeckého textu Nový zákon v původním řeckém znění. Dodnes jsou považováni za renomované textové kritiky. Otevřeně prohlásili:

Pokud jde o velkou většinu slov Nového zákona… neexistují žádné rozdíly ani jiné důvody k pochybnostem… Množství toho, co lze v jakémkoli smyslu nazvat podstatnou odchylkou, představuje pouze nepatrnou část celkové zbytkové odchylky a tvoří sotva tisícinu celého textu. Jelikož existuje důvod se domnívat, že převládá přehnaný dojem ohledně rozsahu možného pozměnění textu Nového zákona… chceme předem jasně vysvětlit, jak velká část Nového zákona vůbec nevyžaduje práci textového kritika (1882, str. 2-3, zdůraznění přidáno).

Tito bezkonkurenční učenci také prohlásili, že „svou rozmanitostí a úplností důkazů, na nichž spočívá, je text Nového zákona naprosto a neporovnatelně jedinečný mezi starověkými prozaickými spisy“ (str. 278, zdůraznění přidáno). A dodávají: „Knihy Nového zákona, jak jsou zachovány v dochovaných spisech, k nám v každém důležitém ohledu promlouvají jazykem, který je totožný s jazykem, kterým promlouvaly k těm, pro které byly původně napsány.“ (str. 284).

Benjamin Warfield (1851–1921) byl profesorem teologie na Princetonském semináři v letech 1887 až 1921. Je považován za posledního z velkých princetonských teologů. Ve své knize Úvod do textové kritiky Nového zákona Warfield trefně poznamenal:

Taková byla Boží prozřetelnost, že pro svou církev v každé době zachovala dostatečně přesný text Písma, takže Nový zákon je mezi starověkými spisy bezkonkurenční nejen čistotou svého textu, který byl skutečně předán a průběžně používán, ale také množstvím svědectví, která se nám dochovala, abychom mohli kritizovat jeho poměrně vzácné nedostatky… Jinými slovy, velká část Nového zákona se nám dochovala bez jakýchkoli nebo téměř bez jakýchkoli změn (1886, str. 12-13,14, zdůraznění přidáno).

Richard Bentley (1662-1742) byl anglický klasický učenec, kritik a teolog, který působil jako rektor Trinity College v Cambridge a byl prvním Angličanem, který se zařadil mezi velké hrdiny klasického vzdělání. Byl známý svou literární a textovou kritikou, dokonce byl nazýván „zakladatelem historické filologie“ a je mu připisováno založení anglické školy helénismu. Zde jsou jeho připomínky k neporušenosti a zachovalosti novozákonního textu:

Skutečný text posvátných spisů se dnes (jelikož originály jsou již dlouho ztraceny) nenachází v žádném jediném rukopise nebo vydání, ale je rozptýlen ve všech z nich. Je to skutečně přesně a kompetentně zaznamenáno i v nejhorším dochovaném rukopise; ani jeden článek víry nebo morální zásada v nich nejsou zkresleny nebo ztraceny (1725, str. 68-69, zdůraznění přidáno).

Marvin Vincent (1834-1922) vystudoval Kolumbijskou univerzitu (Columbia University) a na konci 19. století se stal profesorem exegeze a kritiky Nového zákona na Union Theological Seminary v New Yorku. Je známý především díky své řecké analýze slov Nového zákona v knize Word Studies in the New Testament (Studie slov v Novém zákoně). Ohledně neporušenosti a zachovalosti textu poznamenal následující:

Velké množství rozdílů není pro věřícího čtenáře Nového zákona důvodem k obavám. Je to přirozený výsledek velkého množství dokumentárních zdrojů. Velmi malá část rozdílů má podstatný vliv na smysl, ještě menší část je skutečně důležitá a žádný rozdíl nemá vliv na jakýkoli článek víry nebo morální zásadu (1899, str. 7, zdůraznění přidáno).

Sir Frederic George Kenyon (1863-1952) byl všeobecně uznávaný, významný britský paleograf a biblický a klasický učenec, který zastával řadu funkcí v Britském muzeu. V letech 1917 až 1921 působil jako prezident Britské akademie a prezident Britské archeologické školy v Jeruzalémě. Celý život se věnoval studiu Bible jako historického textu. Ve svém mistrovském díle Our Bible and the Ancient Manuscripts (Naše Bible a starověké rukopisy) Kenyon potvrdil:

Jedno varování… je třeba zdůraznit na závěr. Žádná základní doktrína křesťanské víry není založena na sporném znění textu. Neustálé odkazy na chyby a rozdíly v textu… mohou vyvolat pochybnosti o tom, zda není sporná jak podstata, tak jazyk Bible. Nelze dostatečně zdůraznit, že text Bible je v podstatě jistý. To platí zejména pro Nový zákon. Počet rukopisů Nového zákona, jeho raných překladů a citací v nejstarších spisech církve je tak velký, že je prakticky jisté, že správné znění každé sporné pasáže je zachováno v některé z těchto starověkých autorit. To nelze říci o žádné jiné starověké knize na světě (1895, str. 10-11, zdůraznění přidáno).

Ve svém význačném díle Bible and Archaeology (Bible a archeologie) Kenyon dále uvedl:

Časový odstup mezi datem původního sepsání a nejstarším dochovaným dokladem je tak malý, že je v podstatě zanedbatelný, a poslední důvod k pochybnostem o tom, zda se nám Písmo dochovalo v podstatě v nezměněné podobě, jak bylo sepsáno, byl nyní odstraněn. Autenticita i obecná neporušenost a zachovalost knih Nového zákona mohou být považovány za definitivně potvrzené (1940, str. 288-289, zdůraznění přidáno).

„Křesťan může skutečně vzít do ruky celou Bibli a bez obav a váhání říci, že drží v rukou pravé Boží slovo, věrně předávané z generace na generaci po celá staletí“ (1895, str. 10-11).

Samuel Davidson (1806-1898) byl irský biblický učenec, který působil jako profesor biblické kritiky na Royal College of Belfast a profesor biblické kritiky na Lancashire Independent College v Manchesteru. Je autorem mnoha knih o textu Bible. S odkazem na práci textové kritiky Davidson dospěl k tomuto závěru:

Jejím výsledkem bylo potvrzení pravosti textu Nového zákona ve všech důležitých podrobnostech. S její pomocí nebyly odhaleny žádné nové doktríny, ani nebyly vyjasněny žádné historické skutečnosti. Všechny doktríny a povinnosti křesťanství zůstávají nedotčeny… V inspirovaných záznamech není žádná podstatná změna… Během mnoha století byl text Písma uchováván s velkou péčí… Na základě výsledků kritického zkoumání můžeme s jistotou říci, že Písmo zůstává v podstatě stejné, jako když vycházelo z pera samotných autorů (1853, 2:147, zdůraznění přidáno).

Frederick H.A. Scrivener (1813-1891) byl známý a významný kritik textu Nového zákona v 19. století. Po absolvování Trinity College v Cambridge vyučoval klasické jazyky na několika školách v jižní Anglii. Jeho odborné znalosti v oblasti textové kritiky jsou zřejmé z toho, že byl členem Výboru pro revizi anglického Nového zákona (Revised Version), redigoval Codex Bezae Cantabrigiensis a několik vydání řeckého Nového zákona, porovnal Codex Sinaiticus s textem Textus Receptus a jako první rozlišil Textus Receptus od byzantského textu. Ve své knize A Plain Introduction to the Criticism of the New Testament (Jednoduchý úvod do kritiky Nového zákona) Scrivener přiznal:

Panuje všeobecná shoda ohledně jedné velké pravdy – že ohledně Písma svatého neexistuje v podstatě žádné podezření z úmyslného [sic] pozměnění; že panuje absolutní shoda svědectví všech známých kopií, pokud jde o nauku, ducha a hlavní smysl každého argumentu a každého vyprávění v celém inspirovaném díle…  Takto Boží prozřetelnost uchránila poklad Jeho psaného slova před poškozením, nakolik to bylo nezbytné pro klidnou jistotu Jeho církve a lidu (1861, str. 6-7, zdůraznění přidáno).

J.W. McGarvey (1829-1911) byl duchovní, autor, pedagog a biblický učenec. 46 let učil na College of the Bible v Lexingtonu v Kentucky, kde v letech 1895 až 1911 působil jako rektor. Shrnul to takto: „Veškerá autorita a hodnota, kterou tyto knihy měly v době svého vzniku, jim náleží i dnes“ (1974, str. 17).

Elias Boudinot (1740-1821) byl významným otcem zakladatelem Ameriky. Působil v Kontinentálním kongresu (1778–1779, 1781–1784), v letech 1782–1783 byl jeho předsedou a byl zakládajícím předsedou Americké biblické společnosti. Ve své odpovědi na dílo Thomase Painea Age of Reason (Věk rozumu) Boudinot vysvětlil: „Skutečnosti, na nichž je založeno křesťanské náboženství, jsou podloženy silněji než jakékoli skutečnosti z tak vzdálené doby; a knihy, které nám je zprostředkovávají, lze prokázat jako neporušené a autentické lépe než jakékoli jiné spisy stejného stáří“ (1801, str. 239, zdůraznění přidáno). Názor tohoto otce zakladatele na čistotu textu Nového zákona sdílela drtivá většina zakladatelů.

Se vší laskavostí, kterou lze prokázat, lze říct, že tito významní, erudovaní, kompetentní a bezkonkurenční učenci, jejichž odborné znalosti v oblasti textové kritiky jsou nepřekonatelné, jsou mnohem kvalifikovanější a přesnější ve svém hodnocení věrohodnosti, neporušenosti a autenticity biblického textu než jakýkoli údajný učenec nebo skeptik žijící v dnešní době. Pravdou je, že Bůh věděl, že původní rukopisy se nezachovají a že Jeho slovo bude muset být po staletí předáváno prostřednictvím kopií. Proces předávání je dostatečně flexibilní, aby Boží slovo mohlo být adekvátně zprostředkováno neinspirovanými, nedokonalými opisovači. Původní text Nového zákona byl skutečně co do pravosti důkladně a dostatečně ověřen.

Důvod č. 2: Překladatelský proces funguje

Bůh věděl, že drtivá většina lidstva se nemůže naučit řečtinu ani hebrejštinu. Věděl, že jeho slovo bude muset být čteno v překladu do jazyka prostého lidu. Překladatelský proces je dostatečně flexibilní, aby Boží slovo mohlo být adekvátně zprostředkováno i neinspirovanými, nedokonalými překladateli. I když některé anglické překlady se mohou snažit prosazovat určitý teologický směr, obecně řečeno se většina překladů v podstatných věcech neliší. Většina anglických verzí vyjadřuje tyto základní myšlenky: (1) co člověk musí udělat, aby byl spasen, a (2) co musí udělat, aby zůstal spasen. I když překlady mohou být nedokonalé, většina z nich přesto zprostředkovává tyto základní informace. Tuto skutečnost potvrzuje i to, že Ježíš a apoštolové sami používali Septuagintu, což je řecký překlad hebrejského textu, který byl v Palestině v prvním století velmi oblíbený. Někteří se domnívají, že tento překlad vytvořilo 72 židovských učenců, kteří byli pozváni do egyptské Alexandrie zhruba dvě a půl století před Kristem. Ačkoli je odborníky považována za nedokonalý překlad hebrejštiny, většina přímých citátů ze Starého zákona v Novém zákoně je převzata ze Septuaginty. Bible tedy implicitně schvaluje používání nedokonalých, lidmi vytvořených překladů, což dále naznačuje, že Boží slovo bylo po staletí prostřednictvím překladů adekvátně předáváno.

V průběhu let bylo vydáno mnoho knih, které se zabývají principy překladu Bible (např. Nida, 1964; Beekman and Callow, 1974; Ryken, 2009; Grant, 1961 a další). Všechny lidské jazyky mají společné různé jazykové rysy, které lze vhodně využít k předávání toho, co chce Bůh sdělit. Organizace spojených národů je nezpochybnitelným důkazem toho, že význam lze přenést z jednoho jazyka do druhého. Každý den jsou po celém světě účinně překládány zprávy do různých jazyků. Stejně tak význam slov, gramatika a syntaxe biblických (původních) jazyků hebrejštiny, aramejštiny a řečtiny byly v plném rozsahu přeneseny do anglických překladů Bible. I když se anglické překlady v určitých pasážích liší, další studium umožní studentovi Bible zjistit zamýšlený význam. Stejně jako u přenosu řeckého textu poskytuje překladatelský proces jednotlivci možnosti, když je možný více než jeden význam. V konečném důsledku lze s jistotou říci, že Boží poselství bylo z původních biblických jazyků přeloženo do angličtiny odpovídajícím způsobem.

Důvod č. 3: Historie překladů do angličtiny dokládá zachovalost

Všechny jazyky se neustále mění. Nové překlady jsou proto nevyhnutelné a nezbytné. Ale i když byl řecký text ověřen a i když víme, že překlad lze provést přesně, jak můžeme vědět, že dnes máme k dispozici Boží slovo, když překlad provádělo mnoho různých lidí v průběhu několika staletí? Odpověď je nasnadě: Protože historie anglického překladu byla dohledána a ověřena. Víme, že hebrejské a řecké texty byly velmi brzy přeloženy do latiny a nakonec se v 14. století začaly převádět do angličtiny. Síň slávy velkých překladatelů Bible v anglicky mluvícím světě potvrzuje úspěch tohoto přenesení Božího slova do současnosti: John Wycliffe, William Tyndale, Miles Coverdale, John Rogers (the Matthew’s Bible), Richard Taverner, the Great Bible, the Geneva Bible, Matthew Parker (the Bishop’s Bible), the King James Bible (1611), English Revised Version (ERV—1888) a její americký ekvivalent American Standard Version (ASV—1901) a řada anglických překladů, které se objevily ve 20. století a nyní i ve 21. století (srov. Lewis, 1991). Víme, že Bible nebyla pozměněna, protože máme anglické překlady vytvořené v průběhu staletí, které nám umožňují zkoumat a ověřovat text Bible. Shodou okolností platí, že i kdybychom neznali historii anglického překladu, můžeme vzít ověřený řecký text a vytvořit zcela nový překlad do angličtiny.

Závěr

Důkazy jsou k dispozici a jsou rozhodující. Kopie Bible, které jsou v současné době v oběhu, se podstatně neliší od originálu. Ti, kdo odmítají božskou autoritu Bible, musí tak činit z jiných důvodů než z důvodu své schopnosti poznat, co Bůh chtěl sdělit lidstvu.

Všichni lidé mohou poznat pravdu a být spaseni. Všichni mohou poznat, že Bůh existuje a že Bible je jeho slovo. Všichni mohou vědět, že křesťanství je jediné pravé náboženství a že všichni musí poslouchat Kristovo evangelium, aby jim byly odpuštěny hříchy a byli spaseni. Všichni mohou vědět, že musíme žít křesťanský život, správně uctívat Boha a být Bohu věrní v každodenním životě.

REFERENCE

Aland, Kurt and Barbara Aland (1987), The Text of the New Testament (Grand Rapids, MI: Eerdmans).

Beekman, John and John Callow (1974), Translating the Word of God (Grand Rapids, MI: Zondervan).

Bentley, Richard (1725), Remarks Upon a Late Discourse of Free Thinking (Cambridge: Cornelius Crownfield).

Boudinot, Elias (1801), The Age of Revelation (Philadelphia, PA: Asbury Dickins), http://www.google.com/books?id=XpcPAAAAIAAJ.

Bruce, F.F. (1963), The Books and the Parchments (Westwood, NJ: Fleming H. Revell).

Bruce, F.F. (1975 reprint), The New Testament Documents: Are They Reliable? (Grand Rapids, MI: Eerdmans).

Bruce, F.F. (1988), The Canon of Scripture (Downers Grove, IL: InterVarsity Press).

Davidson, Samuel (1853), A Treatise on Biblical Criticism (Boston: Gould & Lincoln).

Ehrman, Bart and Michael Holmes (1995), The Text of the New Testament in Contemporary Research (Grand Rapids, MI: Eerdmans).

Grant, Frederick (1961), Translating the Bible (New York: Seabury Press).

Kenyon, Sir Frederic (1895), Our Bible and the Ancient Manuscripts (London: Eyre and Spottiswoode).

Kenyon, Sir Frederic (1940), The Bible and Archaeology (New York: Harper & Row).

Lewis, Jack (1991), The English Bible from KJV to NIV (Grand Rapids, MI: Baker), second edition.

McGarvey, J.W. (1974 reprint), Evidences of Christianity (Nashville, TN: Gospel Advocate).

Metzger, Bruce (1968), The Text of the New Testament (New York: Oxford University Press).

Nida, Eugene (1964), Toward a Science of Translating (Leiden: E.J. Brill).

Ryken, Leland (2009), Understanding English Bible Translations (Wheaton, IL: Crossway).

Scrivener, F.H.A. (1861), A Plain Introduction to the Criticism of the New Testament (Cambridge: Deighton, Bell, & Co.).

Strobel, Lee (1998), The Case for Christ (Grand Rapids, MI: Zondervan).

Vaganay, Léon (1934), Initiation à la critique textuelle néotestamentaire (Paris: Blond & Gay).

Vincent, Marvin (1899), A History of the Textual Criticism of the New Testament (New York: MacMillan).

Vogels, H.J. (1923), Handbuch der neutestamentlichen Textkritik (Munster: Aschendorff).

Warfield, Benjamin B. (1886), An Introduction to the Textual Criticism of the New Testament (London: Hodder & Stoughton).

Westcott, B.F. and F.J.A. Hort (1882), The New Testament in the Original Greek (New York: Harper & Brothers).

The post 3 pádné důvody proč věřit, že Bible nebyla pozměněna appeared first on Apologetics Press.

Можливо, найпоширенішою точкою зору в бібліознавстві щодо тексту Біблії є та, що вона містить значну кількість міфології, запозиченої від сусідів Ізраїлю (хоча слід швидко додати, що істина не визначається більшістю). Це припущення переважало в біблійних дослідженнях майже два століття. Але з появою нових текстів більш обережні вчені почали відходити від цієї думки. Колись міф вважався чистою вигадкою, але тепер науковці починають усвідомлювати, що це може бути не зовсім так. Віра в те, що міфи можуть містити маленькі зернятка історичної правди, набирає популярності, навіть якщо ми визнаємо, що розповіді про богів — це всього лише праця винахідливих переписувачів. Тож що ж тоді з Біблією? Питання, яке ми маємо поставити, звучить так: чи є Біблія чистим міфом, чи щось іншим?

Насамперед, потрібно визначити, що ми розуміємо під «міфом». Це надзвичайно складний для визначення термін, який учені використовують з різними відтінками значення (див. Кріфт і Такеллі, 1994, стор. 212–213¹). Дехто визначає міф як будь-яку оповідь, що включає надприродне. Більшість розрізняє міф і легенду, при цьому перший стосується розповідей про богів, а другий — історій з різним рівнем історичної правдивості про людей. У сучасній мові деякі вживають міф для позначення вигадки, зокрема колекції оповідей про певного персонажа (наприклад, міфологія про Супермена або Капітана Америку). Але якщо розглядати цей термін у контексті священних текстів релігій стародавнього Близького Сходу, він має чітко окреслене значення.

У своїй книзі «Біблія серед міфів» бібліїст Старого Заповіту Джон Освальт відзначає радикальні відмінності між міфологічними текстами і єврейською Біблією (2009²). Біблія і стародавні міфи походять із принципово різних світоглядів. Хоч він і виділяє близько дванадцяти різних моментів, ми зупинимося на чотирьох найбільш суттєвих.

МОРАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР БОЖЕСТВА

У Біблії моральний характер Бога ідентифікується зі святістю і праведністю. Точніше кажучи, саме Його характер визначає святість. Його атрибути встановлюють стандарти поведінки. Вони етично й морально чисті та чесні. Крім того, оскільки Він є досконалим і не може змінюватися фундаментально (Малахія 3:6), Він не може стати кращим або гіршим. Його доброта возвеличується по всій Біблії (Псалом 16:2; 31:19; 107:1). Він не може бути спокушеним чи спокушати інших (Якова 1:17), а також не дивиться на зло з жодним ступенем схвалення (Авакума 1:13). Люди наслідують святість Бога, частково через етичне життя (Левит 11:44; 1 Петра 1:16).

Боги стародавнього Близького Сходу часто вчиняли зло і часто занурювалися в розпусту. В єгипетському міфі хаотичний бог Сет убиває свого брата Осіріса і розчленовує тіло. У єгипетському міфі «Суперечки Горуса і Сета» Сет намагається зґвалтувати свого племінника Горуса під час змагання за те, хто займе місце Осіріса (Ліхтгейм, 2006, 2:219³). Зґвалтування є поширеною темою в грецьких міфах, де жінок і навіть богинь зґвалтовують із такою частотою, що це шокує багатьох сучасних читачів. В епосі «Атрахасіс» боги обурюються, бо людство не дає їм спати вночі. Вони намагаються змусити людство замовкнути різними способами, включно з хворобою і голодом, і нарешті посилають потоп, щоб знищити людство заради спокійного сну (див. Фостер, 1997⁴). Боги також не гребують пияцтвом. В одному угаритському тексті «Міф про бенкет Ела» хананейський бог Ел (або Ілу) напивається і по дорозі додому зустрічає невідому тварину, через яку опорожнюється і падає в собственний екскремент (див. Парді, 1997⁵). Подібних безчесних історій у Біблії про Бога немає. Бог Біблії жодним чином не може бути порівняний із богами, створеними людиною.

ПОГЛЯД НА ЛЮДИНУ

Біблійне оповідання про створення людини є найповнішим і найпишнішим із усіх у літературі стародавнього Близького Сходу. Інші оповідання про створення людини доводиться збирати з різних уламків (як у Єгипті) або ж вони зображують людину як щось другорядне, майже думку наостанок (як у Месопотамії). Незалежно від конкретної традиції, вимоги були очевидні: людина створена для служіння богам, виконання обов’язків для них і у випадку невдачі — заслуговує божественного гніву. Як зауважує Волтон:

«В той час, як ізраїльтяни вважали людину створеною для панування, месопотамці ж — для служіння… Те, що ізраїльтяни розглядали людину як центр творіння, надавало їй певної гідності, підкріпленої тим, що вона створена за образом Бога. На відміну від того, месопотамці не вважали людину створеною з гідністю. Людська гідність досягалася через функцію, яку вона виконувала» (1989, с. 29⁶).

Також він додає, що людство було спочатку створене «в дикунському стані», а людина — «незапланованою думкою наостанок, створена для зручності» (с. 30).

Біблійне оповідання про Творіння суттєво відрізняється від своїх близькосхідних аналогів. Людина — вершина творіння. Вона має гідність через те, ким є, а не через те, що робить. Людина створена як свого роду керівник або намісник із завданням опікуватися Божим творінням (Буття 1:28). Крім того, це творіння було створене з урахуванням людини (пор. Буття 1:29–30), для її користі та насолоди. Хоча людина створена також для поклоніння своєму Творцеві, це не є виснажливою справою. Новий Завіт додатково показує, що поклоніння корисне також для допомоги іншим віруючим (Дії 2:46–47; Ефесян 5:19) і водночас є способом віддати честь Богові.

ВИМОГИ ДО БОЖЕСТВА

У інших культурах те, чого боги вимагали від людства, було невідомо з точністю. Людина могла лише припускати волю богів, виходячи зі своїх обставин. Якщо все було добре і життя йшло гладко, це означало, що людина діє за волею богів. Якщо ж траплялися нещастя чи трагедії, це свідчило про те, що людина образила богів. Її завданням ставало визначити за знаками, якого саме бога образила, і принести відповідні жертви. Це нелегка справа, схожа на гру в здогадки. Навпаки, Бог чітко окреслив, чого Він очікує від людства через Своїх речників. Його воля була явно оголошена як публічний запис, донесений до народу через публічні читання (Повторення Закону 31:9-13). Людей попереджали перед покаранням, сварили після нього і конкретно говорили, що треба зробити, аби догодити Богові.

ІСТОРІОГРАФІЯ

Біблійні автори мали світогляд, згідно з яким історія розглядалася як лінійна. Минуле, теперішнє і майбутнє мали велике значення. Зокрема, минуле слугувало нагадуванням, яке Бог вважає настільки важливим, що позначає його пам’ятниками, як ось курганами каміння (Ісуса Навина 4:19-24) або запровадженням Вечері Господньої (Матвія 26:17-30; Марка 14:12-26; Луки 22:7-39). Майбутнє також важливе у біблійному світогляді, про що свідчать турбота пророка Йоіла про прийдешній день Господній (Йоіла 2:1-11) чи навчання Христа про Його найближче повернення (Матвія 24:30; 1 Солунян 4:16-17). Для біблійних письменників усі етапи часу були важливими.

У культурах стародавнього Близького Сходу практично не існувало розуміння історії у сучасному сенсі. Їхній погляд на історію був циклічним і не надавав особливого значення ні минулому, ні майбутньому. Стародавній грецький історик Геродот (бл. 484–425 до н.е.) заслужено вважається «батьком історії» — до нього майже не вели обліку чи аналізу минулого задля самого минулого. Історіографії, як ми її знаємо, не існувало (винятком є вавилонські хроніки, що ведуть облік історії Вавилона від VIII до III століття до Р.Х.). Позамежова цінність минулого зводилася здебільшого до пропаганди монархів, котрі бажали оспівувати себе (див. Освальт, 2009, с. 111-137).

ВИСНОВОК

Міфологія – це набагато більше, ніж захопливі оповіді, наповнені фантастичними монстрами, магією та уявними деталями. Це спосіб мислення — світогляд. Ретельне порівняння біблійного тексту з міфом висвітлює, що Біблія і міфологія стародавнього Близького Сходу не просто відрізняються — вони радикально різняться. Навіть поверхневого прочитання достатньо, щоб більшість людей відчула, що Біблія і міфи суттєво різняться, хоч іноді вони й не одразу зрозуміють чому. Завдяки відкриттю і вивченню стародавніх текстів різницю легко зафіксувати. Біблія, на відміну від міфології Близького Сходу, вирізняється об’єктивністю без пристрасті, що ставить її в окрему категорію. Різниця між Біблією і стародавньою міфологією настільки велика, що будь-які звинувачення на кшталт тотального запозичення біблійними авторами міфів слід відкинути тим, хто ретельно досліджує давні свідчення.

¹ Кріфт, Пітер і Рональд Такеллі (1994), «Довідник католицької апологетики: Обґрунтовані відповіді на питання віри» (Сан-Франциско, Каліфорнія: Ignatius Press).

² Освальт, Джон Н. (2009), «Біблія серед міфів: Унікальне одкровення чи просто стародавня література?» (Ґранд-Репідс, Мічиган: Zondervan).

³ Ліхтгейм, Міріам (2006), «Література стародавнього Єгипту», Том 2: Нове царство (Берклі, Каліфорнія: University of California Press).

⁴ Фостер, Бенджамін Р., перекладач (1997), «Атра-Хасіс» у «Контекст письма», Том 1: Канонічні композиції з біблійного світу, ред. Вільям В. Халло і К. Лоусон Янгер (Лейден: Brill).

⁵ Парді, Денис, перекладач (1997), «Ілу на копиті» у «Контекст письма», Том 1: Канонічні композиції з біблійного світу, ред. Вільям В. Халло і К. Лоусон Янгер (Лейден: Brill).

⁶ Волтон, Джон Х. (1989), «Література стародавніх ізраїльтян у її культурному контексті» (Ґранд-Репідс, Мічиган: Zondervan).

The post Чи запозичували єврейські автори міфи стародавнього Близького Сходу? appeared first on Apologetics Press.

Чи правда, що біблійне вчення про молитву неможливо узгодити з тим, що спостерігаємо в повсякденному житті? Чи робив Ісус неправдиві заяви Своїм учням щодо дієвості молитви? Чи точним і виправданим є тлумачення скептика стосовно висловлювань Ісуса? Відповідь на ці запитання — рішуче «Ні». Чесний, критичний погляд на біблійне вчення про молитву показує, що воно внутрішньо послідовне і цілком відповідає дійсності.

УТОЧНЕННЯ ТВЕРДЖЕННЯ

Більшість із нас розуміє ідею додавання уточнювальних застережень до твердження. Наприклад, гіпотетичні силогізми, побудовані з умовними «якщо–то», є добрими прикладами такого уточнення. Припустімо, людина на ім’я Білл висловлює твердження: «Якщо Джон відпрацює вісім годин, тоді я дам Джону 50 доларів». Якщо Джон вимагає виплати від Білла, не виконавши роботи, він не зрозумів застереження. Він міг би стверджувати, що Білл сказав: «Я дам Джону 50 доларів». Хоча, технічно кажучи, цитата Джона правильна, його аргумент зазнає невдачі, тому що він проігнорував уточнювальне твердження: «Якщо Джон відпрацює вісім годин». Без виконання першої умови особа, що робить твердження, не зобов’язана виконувати другу.

Скептик чудово розуміє цю концепцію, адже її необхідно враховувати, щоб зрозуміти його власні тексти. Наприклад, Ден Баркер у книзі «Безбожний» включив розділ під назвою «Дорогий богослове». Розділ — це сатиричний лист, нібито від Бога до богословів. У цьому розділі Ден вкладає Богові в уста слова: «Я створив всесвіт із усіма видами природних законів, які керують усім — від кварків до скупчень галактик» (2008, с. 149²). Чи маємо робити висновок, що Ден насправді вірить, ніби Бог створив світ і його природні закони? Звісно, ні. Потрібно уточнити твердження Дена, зазначивши, що він насправді не вірить у Бога, а його «лист» — це сатира. Знову ж, у «Безбожний» Ден зробив таке твердження: «Що коли-небудь дала теологія? Теологія дала нам пекло» (с. 220). Чи повинні ми з цього висновувати, що Ден справді вірить у пекло і приписує теології його походження? Звичайно, ні. Ден не вірить у небо, пекло, Бога чи сатану. Будь-які висловлювання, які хтось вириває з книги Дена, аби «довести», що він вірить у Бога чи пекло, слід уточнювати іншими місцями в його книгах, статтях чи дебатах, що свідчать про його невіру в існування Бога чи пекла. Подібним чином навіть поверхове читання Нового Заповіту показує, що багато висловлювань Ісуса щодо молитви мають застережні умови, яких необхідно дотримуватися, аби молитва була дієвою.

В ІМ’Я ІСУСА

Систематичне дослідження всього, що Біблія говорить про молитву, виходить за межі цієї статті. Однак розгляд кількох біблійних уривків покаже, що атака скептиків на молитву є безпідставною і порожньою. Насправді Івана 14:14 — один із улюблених віршів скептиків у цьому контексті — може бути використаний, щоб показати один із головних «уточнювальних» принципів щодо молитви. У цьому вірші Ісус сказав Своїм учням: «Коли Мене про щось попросите в Моє Ім’я, — Я те зроблю» (вид. додано). Надзвичайно важливо зрозуміти, як Біблія вживає фразу «в Ім’я Ісуса». У розумінні скептика ця фраза означає, що варто лише додати слова «в Ім’я Ісуса» в кінці молитви — і Бог зобов’язаний позитивно відповісти. Однак «прикріпити» ім’я Ісуса в кінці молитви — не те саме, що означає біблійне «молитися в Ім’я Ісуса». Вираз «в Ім’я Ісуса» означає, що все, що говориться або робиться, мусить відбуватися за владою Ісуса. Сумлінні дослідники Біблії давно розуміють саме таке вживання фрази. Насправді Колосян 3:17 роз’яснює це: «І все, що тільки робите, — словом або ділом, — усе робіть в Ім’я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові Отцеві». Цей вірш не означає, що перед кожною дією чи висловлюванням треба оголошувати, що все далі робиться «в Ім’я Ісуса». Він означає, що будь-які дії або слова мають бути згідні з ученням Ісуса і здійснювані Його владою.

Для ілюстрації уявімо, що хтось стукає у двері та кричить: «Відчиніть у ім’я закону». Чи варто відчиняти? Це залежить від обставин. Якщо це справді поліцейський із ордером, уповноважений урядом увійти до будинку, тоді так. Але якщо це цивільна особа з вулиці, яка просто додала фразу «в ім’я закону» для більшої переконливості, тоді відчиняти не слід. Фраза «в ім’я закону» має силу лише тоді, коли той, хто її використовує, насправді уповноважений владою виконати дію. Так само фраза «в Ім’я Ісуса» має силу лише тоді, коли те, про що йдеться в молитві, справді уповноважене Ісусом. Наприклад, якби хтось молився: «Господи, прости мені гріхи, хоча я не прощатиму іншим їхніх гріхів, в Ім’я Ісуса, амінь», — чи виконає Ісус таке прохання? Ні, адже Він пояснив, що Бог прощає лише тих, хто сам готовий прощати інших (Матвія 6:14–15). Додавання фрази «в Ім’я Ісуса» не наділяє молитву якоюсь магічною силою, що дозволяє обійти владу й учення Христа.

У книзі Дії знаходимо надзвичайно промовисту ілюстрацію цієї істини. Павло, Петро та інші апостоли проповідували й творили чудеса «в Ім’я Ісуса». Їхня зцілювальна діяльність була уповноважена Христом, а їхнє послання — натхнене Святим Духом. Побачивши ефективність чудес Павла, «Деякі з мандруючих юдейських заклиначів почали закликати Ім’я Господа Ісуса на тих, хто мав злих духів, кажучи: Заклинаємо вас Ісусом, Якого проповідує Павло!» (Дії 19:13). Ці блукаючі заклиначі впали в ту саму оману, що й сучасні скептики. Вони гадали, що простого «прикріплення» імені Ісуса до їхніх дій досить, аби це зарахувалося як дія «в Ім’я Ісуса». Наслідок зловживання Іменем Ісуса швидко став очевидним. Коли семеро синів Скеви спробували прикликати Ім’я Ісуса, злий дух відповів: «Ісуса знаю, і Павла знаю; а ви хто?» Тоді чоловік, у якому був злий дух, накинувся на них, подолав їх і переміг, так що вони втекли з того дому голими й пораненими (Дії 19:14–16). Просте додавання імені Ісуса до вчинків або прохань, які Ісус не уповноважив, не є виконанням настанови Біблії чинити щось «в Ім’я Ісуса». [ПРИМІТКА: Хоч скептик і не вірить, що історія з Дій правдива, він не може заперечити, що вона наводить коректну ілюстрацію та пояснювальний коментар до того, що Біблія має на увазі під висловом «говорити чи робити щось в Ім’я Ісуса». Якщо скептик збирається критикувати біблійне вчення про молитву, він має дозволити Біблії пояснити саму себе.]

ЗГІДНО З БОЖОЮ ВОЛЕЮ

Неприпустимо атакувати біблійне вчення про молитву і водночас оминати багато ключових понять, пов’язаних із цим вченням. Можна бути певним, що кожен, хто вириває вірші про молитву з контексту і не звертається до основоположних уривків, таких як Матвія 6:9–15, або не знає, що такі місця є в Біблії, або свідомо чинить інтелектуально нечесно. Якщо справді необхідно знати, чого Ісус навчав про молитву, слід розглянути все Його вчення про молитву, а не лише кілька розпорошених віршів, які скептики хочуть вирвати з контексту.

У настановах Ісуса учням щодо молитви Він пояснив, що у молитвах слід включати думку про звершення Божої волі (Матвія 6:10). Апостол Іван, який добре знав Ісусове вчення про молитву, написав: «І це та відвага, яку маємо до Нього, що коли чогось попросимо згідно з Його волею, Він вислуховує нас! А коли знаємо, що слухає нас, — чого б тільки ми не попросили, — то знаємо, що одержуємо те, чого просили в Нього» (1 Івана 5:14–15, вид. додано). Звернімо увагу: якби ми не врахували 14-й вірш 1 Івана 5, можна було б зробити уривок таким: «чого б тільки ми не попросили, — то знаємо, що одержуємо те, чого просили в Нього». Але так ми відкинули б важливе уточнення, що прохання має бути згідне з Божою волею і виходити з серця, достатньо смиренного, щоб прийняти Божу волю — навіть якщо це означає відмову в проханні. Коли скептик вириває уривки з євангельських розповідей про молитву, він саме і опускає такі важливі уточнення.

Коли розглядаємо ідею молитви «згідно з Божою волею», бачимо, наскільки важливе це застереження. Жодне прохання, що намагається порушити або обійти Божу найвищу волю, не буде виконане. Наприклад, уявімо, що хтось молиться: «Боже, будь ласка, спаси мою матір, хоча вона не вірить в Ісуса Христа і відмовляється каятися у своїх гріхах, однак пусти її до неба, в Ім’я Ісуса, амінь». Чи виконає Бог таке прохання? Біблія ясно навчає, що ні, адже це суперечило б Його верховній волі, за якою спасіння — в Ім’ї Ісуса (Дії 4:12).

Ба більше, певні події та дії у фізичному світі необхідні, щоб Бог звершував Свою волю на землі. Наприклад, якби один із апостолів Ісуса просив Бога зберегти Ісусові життя і не допустити Його смерті на хресті, таке прохання не відповідало б Божій верховній волі і не було б задоволене. Марка 8:33 дає відмінний приклад цього, коли Петро докоряв Ісусові за передбачення власної смерті. Ісус відповів Петрові: «Іди геть від Мене, сатано, бо не думаєш про те, що Боже, а про те, що людське!». Хоч Петро, ймовірно, вважав, що його дії узгоджуються з Божою волею, це було не так. Для подальшої ілюстрації: багато подій у житті старозавітного Йосифа могли видаватися несправедливими. Без сумніву, Йосиф молився про визволення з рабства або про звільнення з в’язниці. Але наприкінці його життя видно, що Божа воля полягала в тому, щоб зробити його великим вельможею в Єгипті і через нього врятувати ізраїльський народ. Йосиф це усвідомив і сказав братам, які продали його в Єгипет: «Ви змовилися проти мене на зло, однак Бог повернув це для мене на добро, аби лиш вийшло так, як є сьогодні: щоби прогодувати численний народ» (Буття 50:20). Рабство і ув’язнення Йосифа стали засобами, якими Бог підніс Йосифа до влади, звершуючи Свою волю.

Відповідь скептика

Знаючи, що Біблія однозначно навчає: молитва має бути згідно з Божою волею, Ден Баркер намагався заперечити. Він заявив: «Немає користі твердити, що багато молитов залишаються без відповіді тому, що вони не “згідно з Його волею”. Навіть молитви, які явно відповідають “висловленій волі Божій”, рідко бувають успішними. Навіть якби таке міркування було дійсним, воно робить молитву марною як засіб змінювати природу» (1992, с. 108³). По-перше, слід зауважити, що Ден часто зручним чином не повідомляє своїм аудиторіям, що йому відомо: Біблія містить твердження, які уточнюють висловлювання Ісуса, вирвані з контексту ним і його однодумцями-скептиками. По-друге, звернімо увагу, що Ден обов’язково включив фразу «висловлена “воля Божа”». Тоді виникає питання: чи має Бог певні плани, які Він не відкрив людям, але які є частиною Його волі на землі? Безперечно. Мойсей написав: «Скрите належить Господу, нашому Богу, а відкрите — нам та нашим дітям навіки, щоб виконувати всі слова цього закону» (Повторення Закону 29:29). Чи є хоч якийсь натяк, що Бог відкрив людям Свої плани щодо Йосифа до того, як вони здійснилися? Ні. Чи є хоч якийсь натяк, що Бог розповів людям про Свою розмову із сатаною і Свій задум щодо Йова до подій? Жодного. Чи зобов’язаний Бог відкривати людям усі грані Своєї волі? Звісно, ні. Саме на це, зокрема, Ісус і вказував у Своєму вченні про молитву. Хоч ми й не знаємо конкретної Божої волі для нашого життя, маємо молитися з серцем, готовим прийняти події, які Бог допускає, розуміючи, що в Бога є воля, яка не завжди нам відома.

Звернімо увагу: Ден змушений погодитися з цією тезою, але намагається атакувати молитву з іншого боку, коли каже: «Навіть якби таке міркування було дійсним, воно робить молитву марною як засіб змінювати природу» (1992, с. 108; див. також Темплтон, 1996, с. 147⁴). Важливо чітко розуміти: щойно скептик чесно визнає, що до молитви справді застосовуються певні застереження, він має змінити всю свою аргументацію проти неї. Замість того щоб стверджувати, ніби біблійне вчення внутрішньо суперечливе або не відповідає дійсності, скептик мусить відступити і твердити, що, хоч цього не можна довести, молитва «марна».

Однак і це твердження скептиків — ніби молитва згідно з Божою волею робить її безсилою змінювати природу — безпідставне. Хіба не може бути так, що кілька можливих результатів певних подій чи ситуацій узгоджуються з Божою волею? Звичайно. Для ілюстрації уявімо, що батько наливає дитині напій із холодильника. У нього є кілька поживних варіантів: сік, молоко або вода. Чи може дитина попросити воду, і це відповідатиме батьковій волі? Так. Якщо дитина попросить сік, чи може це бути так само прийнятним, як вода? Так. Але якщо дитина попросить те, чого немає в холодильнику, або щось шкідливе для пиття? Такі варіанти були б поза батьковою волею, тоді як три інші — молоко, вода або сік — залишалися б можливими. Отже, якщо дитина хоче сік і просить його, прохання (молитва) буде дієвим. [ПРИМІТКА: Скептик може зауважити, що оскільки Бог знає все, Він і так знає, чого хочуть Його діти, ще до того, як вони попросять. Але саме це Біблія й пояснює в Матвія 6:8. Хоча правда, що Бог знає все (Псалмів 138:1–8), водночас правда й те, що Бог наказав своїм дітям просити про те, чого вони бажають (Матвія 7:7). Існує чимало причин, чому Бог хоче, щоб Його діти висловлювали Свої прохання Йому. Одна з них у тому, що Бог хоче, аби люди усвідомлювали свою залежність від Нього (Дії 17:28).]

Для прикладу в Біблії є кілька випадків, коли Божа воля щодо людей передбачала значну свободу в тому, що Він дозволяв відбутися. Наприклад, 2 Царів 20:1–11 подає історію смертельної недуги Езекії. Пророк Ісая сповістив Езекії, що той помре. Езекія тоді обернув обличчя до стіни і молився, щоб Господь подовжив його життя. Господь почув молитву і продовжив життя Езекії на п’ятнадцять років. Маємо приклад двох результатів, обидва з яких узгоджувалися з Божою волею на землі: життя Езекії і смерть Езекії. Без молитви Езекія помер би від своєї хвороби, а через молитву Бог втрутився і дозволив йому жити. На противагу безпідставному твердженню скептиків, молитва Езекії справді мала силу «змінити природу». Варто також зауважити, що недугу Езекії було оздоровлено природним засобом: Ісая наказав слугам царя прикласти на струп в’язку смоковниць. Коли вони так зробили, Езекія видужав. Ця історія — відмінний приклад людини, яка молилася згідно з Божою волею. Та молитва кардинально вплинула на хід подій, а Бог діяв через природні засоби, щоб здійснити Свій задум. [ПРИМІТКА: Хоч скептик і може відмовлятися приймати істинність цієї біблійної історії, він не може заперечити, що вона принаймні теоретично пояснює, як людина може молитися згідно з Божою волею і водночас впливати на перебіг природи.]

ВІРА В ТЕ, ЩО ОТРИМАЄШ

Ще однією загальновизнаною умовою дієвої молитви є те, що той, хто молиться, повинен щиро вірити, що Бог може і буде відповідати на молитву, якщо вона згідна з Його волею. Як сказав Ісус у Матвія 21:22: «І все, що попросите в молитві з вірою, — одержите» (вид. додано). Звісно, цей вірш не означає, що віра — єдина передумова для відповіді на молитву. Такі чинники, як прохання з владою Ісуса і згідно з Божою волею (а також інші, які буде згадано далі в статті), також необхідні. Проте цей і подібні вірші навчають, що віра — необхідний елемент дієвої молитви. Згідно з Якова 1:5–8:

«Якщо комусь із вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, Який дає всім щедро і не докоряє, тож буде йому дано. Та нехай просить з вірою, без жодного сумніву. Бо хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, котру підіймають та женуть вітри. Така людина хай не думає, що отримає щось від Господа, адже двоєдушний чоловік непостійний на всіх своїх шляхах» (вид. додано).

Часто буває, що скептик твердить: мільйони добрих християн регулярно моляться про речі, яких не отримують. Зазвичай підкреслюється, що ці люди щиро вірили, що отримають бажане, і все ж їхні молитви виявилися недієвими. Скептик претендує на знання того, що прохачі справді вірили у позитивну відповідь. Однак слід наголосити: скептик не має можливості знати, хто у своєму серці насправді вірить, що Бог відповість на молитву. Навіть ті, хто заявляє про віру в результат, можуть у собі плекати сумніви щодо Божої сили та обітниць, які стосуються молитви. Насправді, аби точно судити про віру, треба вміти досліджувати серця й думки людей. А оскільки Біблія пояснює, що лише Бог спроможний знати таємниці серця (Псалмів 43:22), то тільки Він може адекватно оцінити справжню віру людини. Хоч істинно, що інші фактори — такі як молитва згідно з Божою волею і з владою Христа — впливають на дієвість молитви, так само істинно й те, що щира віра в Божу готовність і здатність відповісти на прохання також необхідна для успіху молитви.

МОЛИТВА ПРАВЕДНОЇ ЛЮДИНИ

Письменники Біблії раз у раз — від Старого до Нового Заповіту — наголошують: грішні, бунтівні люди не повинні очікувати, що Бог позитивно відповість на їхні молитви. Лише покаянним, слухняним послідовникам Христа обіцяно Боже слухняне вухо і Його діяльну руку в їхньому житті. Як сказано в Якова 5:16: «Має велику силу ревна молитва праведного» (вид. додано). Петро пише:

«Бо хто хоче життя любити й бачити добрі дні, нехай утримує [свій] язик від зла й уста від лукавої мови; нехай ухиляється від зла і чинить добро, нехай шукає миру та побивається за ним. Адже очі Господні — на праведних, а Його вуха звернені до їхньої молитви; обличчя ж Господнє проти тих, хто робить зло!» (1 Петра 3:10–12).

Неназваний сліпий, якого зцілив Ісус, добре підсумував цю думку, сказавши: «Адже відомо, що грішників Бог не слухає, але коли хто Бога шанує і чинить Його волю, того Він слухає» (Івана 9:31). Автор Приповістей зауважив: «Бог далекий від безбожних, а молитви праведних Він чує» (15:29).

Книга Єзекіїла дає додаткові докази того, що покора перед Богом — необхідний елемент дієвої молитви. За днів Єзекіїла старійшини та провідники юдейського народу почали поклонятися ідолам. Та у скрутні часи вони також намагалися шукати істинного Бога разом зі своїми ідолами. У Єзекіїла 14:1–4 сказано:

«І прийшли до мене мужі зі старійшин Ізраїля, і сіли перед моїм обличчям. І до мене було Господнє слово, що промовляло: Людський сину, ці чоловіки поклали їхні задуми на їхні серця і поставили муку їхніх неправедних перед їхнім обличчям. Хіба я можу відповісти їм? Через це заговори до них і скажеш їм: Так говорить Господь: Кожна людина з дому Ізраїля, яка тільки покладе свої задуми на своє серце і муку своєї неправедності поставить перед своїм обличчям, і прийде до пророка, Я, Господь, відповім йому на те, над чим він роздумує».

Біблія ясно і недвозначно навчає, що тим, хто не йде вірно за Богом, не обіцяно відповіді на їхні молитви. Слід також зауважити, що, хоч багато хто вважає себе вірними послідовниками Христа, вони не послухали Божої волі (див. Лайонс і Батт, б.д.⁵). Як сказав Ісус:

«Не кожний, хто каже Мені: Господи, Господи! — увійде до Царства Небесного, але той, хто виконує волю Мого Отця, Який на небесах. Багато хто скаже Мені того дня: Господи, Господи, чи не Твоїм Ім’ям ми пророкували, чи не Твоїм Ім’ям бісів ми виганяли, чи не Твоїм Ім’ям численні чудеса творили? Тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас! Відійдіть від Мене ви, які чините беззаконня!» (Матвія 7:21–23).

Часто значна частина людей, яких скептики називають вірними послідовниками Христа, насправді не послухалися Бога і, за біблійним ученням, не повинні очікувати відповіді на молитви через бунтівний спосіб життя.

СЕБЕЛЮБНІ МОТИВИ ТА БАЖАННЯ

Припустімо, що хтось молиться, аби Бог давав йому по десять тисяч доларів щодня до кінця його життя — тільки для того, щоб витрачати ці гроші на себе для задоволення тілесних пожадливостей. Навіть якщо він додасть наприкінці молитви фразу «в Ім’я Ісуса» і щиро віритиме, що Бог відповість, чи зобов’язаний Бог задовольнити таке прохання? За тією логікою, як скептик перекрутив Писання, він мусить наполягати, ніби Бог зобов’язаний виконати таку абсурдну просьбу. Однак елементарне розуміння біблійного вчення про молитву миттєво перевертає такий висновок з ніг на голову. Один із ключових принципів, що стосується молитви, зосереджується на причині, з якої прохач звертається з проханням. Якщо прохання зумовлене себелюбними, нечистими мотивами, тоді не варто очікувати, що Бог його задовольнить. Яків дуже ясно наголосив на цьому, написавши: «Ви прагнете — і не маєте, вбиваєте й заздрите — і не можете осягнути. Ворогуєте і воюєте. Не маєте, тому що не просите; просите й не одержуєте, бо не на добро просите, а щоб розтратити на ваші пристрасті» (4:2–3). Себелюбні амбіції, не вмотивовані духовною турботою, зводять нанівець дієвість молитви.

Дії 8:9–25 яскраво ілюструють цю істину. У цьому уривку чоловік на ім’я Симон займався чаклунством у Самарії. Багатьох самарян він увів в оману своїми обманними «магічними» трюками. Однак коли Филип прийшов у той край і проповідував Євангеліє Ісуса Христа, багато самарян увірували та послухались істини, зокрема Симон-чаклун. Згодом апостоли прибули до тієї місцевості й поклали руки на деяких учнів, щоб передати їм духовні дари. Побачивши цю силу, Симон запропонував апостолам гроші, просячи продати йому здатність передавати людям духовні дари. Він іще не очистився від старих звичок себелюбних амбіцій. Петро докорив Симонові і пояснив, що йому слід покаятися та благати Бога простити його за лихі думки і наміри серця. Прохання Симона про владу передавати дари Святого Духа було відхилене не лише тому, що воно суперечило Божій волі, а й тому, що, вочевидь, походило з цілком себелюбних мотивів.

Ісус додатково засвідчив, що молитви, які виходять із себелюбних мотивів, не будуть дієвими. У Нагірній проповіді Він сказав: «І коли молитеся, не будьте, як ті лицеміри, котрі люблять молитися в синагогах і, стоячи на перехрестях широких вулиць, щоби показатися людям. Запевняю вас: вони одержують свою нагороду» (Матвія 6:5). Показні молитви лицемірів, спрямовані на здобуття людського схвалення, знецінювали дієвість їхніх прохань.

НАПОЛЕГЛИВІСТЬ

[Наполегливість у проханні — ще один чинник, про який Біблія каже, що він впливає на результативність молитви. В Луки 18:1 євангеліст пише: «Він [Ісус — KB] розповів їм притчу, що треба завжди молитися і не занепадати духом» (вид. додано). Притча, яку Ісус розповів тут, — про вдову, що звернулася з проханням до неправедного судді. Її прохання було добрим і праведним, але неправедний суддя не вважав себе зобов’язаним його задовольнити. Однак завдяки її наполегливості та «постійним приходам» до судді він зрештою виконав її прохання. Ісус тоді зауважив: якщо навіть неправедний суддя піддається наполегливості, то наскільки ж дієвішою є наполеглива молитва доброчесної людини, звернена до Праведного Судді всієї землі.

Крім того, Ісус розповів про чоловіка, який опівночі завітав до сусіда і просив хліба для гостя. Спершу сусід відмовив, але згодом погодився. Ісус сказав: «Кажу вам: якщо навіть не встане і не дасть йому через те, що він приятель, то через його наполегливість устане і дасть йому, скільки потребує» (вид. додано). Потім Ісус поєднав цю притчу з настановами бути наполегливими в проханнях до Бога (вірші 9–13). Насправді, упродовж усього Писання наполегливість відіграє помітну роль у дієвій молитві (див. Филип’ян 1:4; 1 Солунян 5:17; Ефесян 6:18; Луки 2:37).

ЕКСПЕРИМЕНТ ІЗ МОЛИТВОЮ

У «Бог як ілюзія» Річард Докінз різко атакував ідею дієвості молитви для досягнення реальних результатів у світі. Він зосередився на «експерименті з молитвою», у якому приблизно 1800 пацієнтів із хворобами серця поділили на три групи: «Група 1 отримувала молитви й не знала про це. Група 2 (контрольна) не отримувала молитов і не знала про це. Група 3 отримувала молитви й знала про це» (2006, с. 66⁶). Результати експерименту засвідчили, що молитви за групи 1 і 3 не вплинули сприятливо на успішність операцій або відновлення. Докінз зосередився на цих негативних підсумках, натякаючи, що такий експеримент доводить марність молитви і несумісність біблійного вчення з реальністю. Він процитував одного з релігійних учасників, який молився і заявив, що результати не похитнули його віри в дієвість молитви. Докінз саркастично відрізав: «Так, авжеж: ми на підставі віри знаємо, що молитва працює, тож якщо докази цього не показують, ми просто йтимемо далі, доки зрештою не отримаємо бажаний результат» (2006, с. 66).

Оцінка Докінза щодо експерименту, однак, виявляє разюче нерозуміння справжньої біблійної позиції щодо молитви та повну відсутність наукової добросовісности у підході до теми. Будь-яка критика наукового експерименту повинна включати знання й розуміння чинників, які можуть «перекосити» результати. Наприклад, якщо Біблія прямо каже, що молитви праведника і неправедника різняться за дієвістю, таку інформацію слід урахувати для коректної оцінки будь-якого «експерименту з молитвою». Ба більше, якщо Біблія конкретно зазначає, що мотиви, які рухають певним проханням, впливають на відповідь, тоді сам «експериментальний» формат, у якому виголошуються молитви, підлягає критиці і негативно позначиться на достовірності звіту. Крім того, якщо Біблія ясно стверджує, що ті, хто молиться, повинні справді вірити, що Бог — згідно з Його волею — виконає прохання, тоді рівень віри кожного з учасників «молитовних груп» доводиться включати в критику експерименту.

Прохання правильно зрозуміти: неможливо знати чи порівняти ступінь вірности «молитовної групи», тим паче рівень віри кожної особи. Так само нереально вивчати життя тих, за кого молилися, і систематично фіксувати, як їхнє здоров’я чи хвороба вписуються в Божу волю на землі. Тут не йдеться про те, що експеримент можна було організувати краще і завдяки цьому отримати точніші результати. Негативний підсумок щодо молитви не може довести її неефективність, а лише те, що бракувало принаймні однієї з біблійних умов. Йдеться про те, що неспроможність Докінза всебічно врахувати біблійні застереження щодо молитви і його нечесне (або невіглаське) замовчування справжніх фактів про молитву були б неприйнятні в будь-якій рецензії наукового експерименту і жодним чином не можуть знецінити біблійну позицію з цього питання. [ПРИМІТКА: прикро, що навіть деякі релігійні люди так неправильно зрозуміли біблійне вчення про молитву, що взагалі взялися за такий експеримент. Варто пам’ятати, що багато хто, заявляючи про захист біблійної позиції щодо молитви, насправді шкодять істині, перекручуючи її.]

«КАЗАТИ ЛЮДЯМ, ЩО ДУМАТИ»

У книзі «Втрата віри у віру» Ден Баркер обговорює написану ним дитячу книжку з такими словами: «Ніхто не може сказати тобі, що думати. Ні вчителі. Ні батьки. Ні твій пастор, священик чи рабин. Ні друзі чи родичі. Ні ця книжка. Ти — господар свого розуму. Якщо ти самостійно використав свій розум, щоб з’ясувати, що є правдою, — тобі є чим пишатися! Твої думки — вільні!» (1992, с. 47). Справді шляхетні сентенції!

Та варто заглибитися далі в книжку Баркера — і швидко стає ясно, що ці сентенції не знаходять у ньому послідовного практику. У розділі про молитву Баркер пише:

«Не питайте християн, чи, на їхню думку, молитва діє. Вони вигадають якусь відповідь, що має сенс лише для них. Не питайте їх — скажіть їм: “Ви знаєте, що молитва не працює. Ви знаєте, що ви обманюєте себе магічною пихою”. Що б вони не відповіли, у глибині серця вони знатимуть, що ви маєте рацію» (1992, с. 109, вид. в ориг.).

Із цього видно, що він аж ніяк не стоїть на позиції «ніхто не може сказати тобі, що думати» чи «використай власний розум, аби з’ясувати правду». Насправді сенс такий: мислити самостійно слід лише за умови, що це приведе до невіри в Бога, заперечення дієвости молитви та визнання релігії нісенітницею. Якщо ж самостійне мислення приводить людину до віри в дієвість молитви чи існування Бога, тоді такій людині треба «сказати», у що вірити. Внутрішньо суперечливою є не біблійна позиція щодо молитви, а напад скептиків на Біблію, який не тримається на здоровому глузді та раціональному мисленні.

ВИСНОВОК

Задокументувати мільйони випадків, коли на молитви людей було дано позитивну відповідь, практично неможливо. Біблія подає безліч прикладів, коли молитви вірних послідовників Бога були почуті, і сучасні християни могли б навести безліч таких прикладів із власного життя. Водночас правда і те, що Бог не завжди відповідає позитивно всім, хто до Нього звертається. Скептик охоче вириває поодинокі вірші, перекручує справжню позицію Писання щодо молитви і вимагає визнати, ніби Біблія не може бути Божим Словом, бо її вчення про молитву «суперечливі» і не відображають реальність. Проте критичний розгляд скептичних заяв швидко й ясно виявляє їхню хибність. Ефективно зруйнувати можна лише кволе опудало, зліплене уявою самого скептика. Точне представлення біблійної позиції щодо молитви показує цілковиту внутрішню узгодженість і відповідність подіям реального світу. Біблія пояснює, що молитва — не магічне закляття для досягнення себелюбних цілей. Дієва молитва виходить від праведної людини, яка молиться наполегливо, владою Христа, згідно з Божою волею, з неегоїстичних мотивів, вірячи, що отримає прохане.

¹ Батт, Кайл; Баркер, Ден (2009). Дебати Батт/Баркер: Чи існує Бог Біблії? (Монтгомері, Алабама: Apologetics Press).

² Баркер, Ден (2008). Безбожний. (Берклі, Каліфорнія: Ulysses Press).

³ Баркер, Ден (1992). Втрата віри у віру: від проповідника до атеїста (Медісон, Вісконсин: Freedom From Religion Foundation).

⁴ Темплтон, Чарльз (1996). Прощавай, Боже (Онтаріо, Канада: McClelland and Stewart).

⁵ Лайонс, Ерік; Батт, Кайл (б. д.). Отримання дару спасіння. Онлайн https://www.apologeticspress.org/pdfs/e-books_pdf/Receiving%20the%20Gift%20of%20Salvation.pdf.

⁶ Докінз, Річард (2006). Бог як ілюзія (Бостон, Массачусетс: Houghton Mifflin).

The post Переклад: Захист біблійного вчення про молитву appeared first on Apologetics Press.

Розгляньмо ще один «текст-доказ» з Євангелія від Івана щодо природи Христа. Дехто (наприклад, Свідки Єгови) твердить, що Ісус не був Богом, бо одного разу молився до Отця: «Вічне життя є те, щоби знали Тебе, єдиного істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, — Ісуса Христа» (Івана 17:3; пор. «Чи слід вам вірити…?», 2000⁴). Нібито, назвавши Отця «єдиним істинним Богом», Ісус виключив Себе з божественності. Однак таке тлумачення Івана 17:3 суперечить численним іншим місцям у самому Євангелії від Івана. Від початку до кінця Іван свідчить про божество Христа. Декілька свідчень із Євангелія від Івана:

• У першому ж вірші Євангелія апостол засвідчив: «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог» (вид. додано; пор. 1:14, 17).
• Двома віршами далі читаємо: «Усе через Нього постало, і без Нього не постало нічого з того, що постало» (Івана 1:3).
• Ще в першому розділі Іван свідчить, що Іван Хреститель — це той, про кого Ісая провістив: «Приготуйте… дорогу для Господа» (Ісаї 40:3; Івана 1:23; пор. 14:6). Для Кого ж Іван Хреститель готував дорогу? Ісая називає Його «Ягве» (Господь). Апостол Іван, так само як і Іван Хреститель, називають цього Ягве «Ісусом» (Івана 1:17), «Христом» (3:28), «Словом» (1:1), «Світлом» (1:7), «Агнцем» (1:29), «Істиною» (5:33) тощо.
• Коли самарянка біля Якової криниці сказала Ісусові: «Знаю, що прийде Месія» (Івана 4:25), Ісус відповів: «Це Я – Той, хто говорить з тобою» (4:26). Ісая провістив, що Месію зватимуть «Бог Сильний» (9:6) і «Ягве» (40:3). Отже, стверджуючи, що Він — Месія, Ісус заявляв, що Він — Бог.
• В Івана 9 Ісус чудесно зцілив чоловіка, сліпого від народження (9:1). Коли цей чоловік у синагозі назвав Ісуса пророком (9:17), йому наказали «віддати славу Богові», а не Ісусові, бо нібито Ісус «грішник» (9:24). Згодом, коли вигнанець із синагоги визнав віру в Ісуса і вклонився Йому (гр. proskuneō) (9:38), Ісус прийняв поклоніння. У Євангелії від Івана це слово вжито 11 разів: дев’ять — про поклоніння Отцеві (Івана 4:20–24), один раз — про греків, що прийшли «поклонитися» в Єрусалимі на Пасху (12:20), і один — про поклоніння Ісусові з боку зціленого, який щойно визнав у Ньому віру. Приймаючи поклоніння, Ісус підтвердив Своє божество (пор. Матвія 4:10; Євреїв 1:6).
• На Святі Оновлення в Єрусалимі Ісус сказав: «Я і Отець — ми одне» (Івана 10:30). «І знову юдеї взялися за каміння, щоб Його каменувати» (10:31). Чому? Вони сказали: «Не за добрі діла каменуємо Тебе, але за богозневагу, за те, що Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом!» (10:33; вид. додано; пор. 5:17–18).
• Після воскресіння апостол Хома звернувся до Ісуса: «Господь мій і Бог мій!» (Івана 20:28). Ісус відповів: « Тому що ти побачив Мене, ти повірив? Блаженні ті, які не бачили, а повірили!» (20:29). Зверни увагу: Ісус не заперечив Своєї божественності; навпаки, визнав віру Хоми і благословив майбутніх віруючих. У що саме вони мають увірувати? У те, що щойно визнав Хома: Ісус є Господь і Бог.

У загальному контексті Євангелія від Івана, сповненого висловів, що свідчать про божество Ісуса, апостол записав молитву Ісуса до Отця у ніч зради (Івана 17). Але як узгодити твердження Ісуса про те, що Його Отець є «єдиний істинний Бог» (17:3), зі свідченнями Ісуса, апостола Івана, Івана Хрестителя, Хоми тощо про божество Христа? Коли зрозуміти, що вислів Ісуса спрямований проти фальшивих богів світу, а не проти Нього Самого, тоді згадка про Отця як «єдиного істинного Бога» ідеально узгоджується з численними місцями Писання, які засвідчують божество Христа (зокрема й поза Євангелієм від Івана; пор. Матвія 1:23; Колосян 2:9; Євреїв 1:5–13). Увечері напередодні розп’яття цілком природно, що Ісус молився, аби «всяке тіло/усі люди» (Івана 17:2), багато з яких були (і є) язичницькими ідолянами, прийшли до пізнання «єдиного істинного Бога» і отримали життя вічне (17:3). Отже, Ісус протиставив Себе не Отцеві, а «всім формам язичницького політеїзму, містичного пантеїзму та філософського натуралізму» (Джемісон та ін., 1997⁵).

Ба більше, якщо посилання Ісуса на Отця як «єдиного істинного Бога» нібито виключає Сина з божества, тоді (для послідовності) Ісус також мав би бути позбавлений титулу Спасителя людини. Проте Ягве сказав: «Я — Бог, і немає крім Мене того, Хто спасає!» (Ісаї 43:11; пор. Осії 13:4; Юди 25), тоді як Павло й Петро неодноразово називають Ісуса нашим «Спасителем» (Ефесян 5:23; Филип’ян 3:20; 2 Тимофія 1:10; 2 Петра 1:1, 11; 2:20 тощо). Так само, якщо нібито виключити Ісуса з Божества (через хибне тлумачення Івана 17:3), то чи слід, скажіть, виключити Бога Отця, не називаючи Його «Господом» людини? До церкви в Ефесі Павло писав, що є «один Господь» (Ефесян 4:5), а Юди 4 називає «нашим єдиним Володарем і Господом» Ісуса Христа. Водночас у Новому Завіті титул «Господь» вживається і щодо Отця (Матвія 11:25; Луки 1:32; Дії 1:24), і щодо Святого Духа (2 Коринтян 3:17).

Отож, коли Біблія звіщає, що є лише один Бог, один Спаситель, один Господь, один Творець (Ісаї 44:24; Івана 1:3), то і розум, і об’явлення вимагають розуміти це як виключення всіх і всього — окрім триєдиного Бога. Як слушно зазначив колишній Свідок Єгови Девід Рід: «Називання Ісуса нашим «єдиним» Господом не заперечує Господства Отця та Святого Духа; так само й називання Отця «єдиним» істинним Богом не виключає Сина і Святого Духа з Божества» (1986, с. 82⁶).

¹ Кайл Батт (2003), «Ношення золота й плетених зачісок», Apologetics Press, https://apologeticspress.org/articles/2264.

² Ерік Лайонс (2004), «Чи був Ісус гідним довіри?», Apologetics Press, https://apologeticspress.org/articles/516.

³ Ерік Лайонс (2003), «Вчення Біблії про хрещення: суперечливе чи взаємодоповнювальне?», Apologetics Press, https://apologeticspress.org/articles/617.

⁴ «Чи слід вам вірити в Трійцю?» (2000), The Watch Tower Bible and Tract Society.

⁵ Роберт Джемісон та ін. (1997), Коментар Біблії Джемісона, Фосета і Брауна (електронна база даних: Biblesoft).

⁶ Девід Рід (1986), Свідки Єгови: відповіді вірш за віршем (Ґранд-Репідс, Мічиган: Baker).

The post Єдиний і істиний Бог appeared first on Apologetics Press.

Хоча книги Біблії були написані тисячоліття тому, існують численні докази того, що вони були вірно передані крізь віки. Сучасний читач може бути впевнений, що — попри твердження мусульман та інших — Біблія була достатньо збережена від помилок і продовжує виконувати ту мету, яку Бог визначив для неї.

Наука текстуальної критики — це галузь досліджень, яка була надзвичайно цінною для встановлення оригінального тексту Нового Заповіту. Текстуальна критика включає «встановлення істинної форми літературного твору, якою він був спочатку створений і записаний автором»¹. Факт відсутності оригінальних автографів² та те, що збереглися лише копії копій копій оригінальних документів, призвело деяких до хибного висновку, що початковий текст Нового Заповіту неможливо відновити. Наприклад, мормони часто намагаються довести перевагу Книги Мормона над Біблією, наполягаючи, що Біблія була спотворена протягом століть у процесі перекладу (аналогічне твердження є в ісламі, що пояснює часті протиріччя Біблії з Кораном). Проте занурення у захопливий світ текстуальної критики спростовує цей передчасний і необізнаний висновок.

Завдання текстуальних критиків — тих, хто вивчає існуючі рукописи, що засвідчують текст Нового Заповіту, — полягає у вивченні текстуальних варіантів (тобто суперечливих читань між рукописами, які стосуються окремих слів, віршів чи декількох віршів) з метою відтворення оригінального тексту. Яких висновків дійшла ця галузь досліджень щодо цілісності та справжності Біблії?

Чи є Старий Заповіт надійним?³

Якщо у сучасних рукописних копіях Старого Заповіту трапляються помилки переписувачів, то багато людей замислюються, як ми можемо бути впевнені, що текст Біблії був вірно переданий через століття. Чи можливо, що він був спотворений так, що теперішня форма в нашій Біблії значно відрізняється від оригінального джерела?

Точність тексту Старого Заповіту переконливо довело відкриття сувоїв Мертвого моря. До 1947 року найдавніші гебрейські рукописи значної довжини датувались не раніше IX століття після Р. Х. Однак відкриття сувоїв Мертвого моря (які містять фрагменти всіх книг Старого Заповіту, окрім Естер) відсунуло хронологічний межу тексту Старого Заповіту майже на 1000 років назад. Ці копії були створені десь між 200 роком до Р.Х. і 100 роком після Р.Х. Особливе значення має сувій книги пророка Ісаї, знайдений у печерах Кумрану, де бракувало лише кількох слів. У дивовижному порівнянні сувою з текстом Ісаї, складеним приблизно на 900 років пізніше, тексти майже ідентичні слово в слово, з незначними варіаціями. Про це писав А.В. Адамс:

“Тісна відповідність другого сувою Ісаї з Мертвого моря з рукописами XIX і XX століть свідчить про ретельність збереження текстової традиції, яку вони представляють…. Тому можна бути впевненим, що текст нашого Старого Заповіту був переданий однією лінією без серйозних змін від початку християнської ери і навіть раніше.⁴“

Дивовижно, що порівняння стандартних гебрейських текстів з сувоями Мертвого моря показало, що вони практично ідентичні. Відмінності (приблизно 5%) полягають лише у незначних орфографічних різницях і дрібних помилках переписувачів. Як зазначав Рене Паше: “Оскільки встановлено, що текст Старого Заповіту був точно переданий останні 2000 років, можна обґрунтовано припустити, що так було передано від самого початку.⁵“

Навіть у різних уривках Писання можна знайти численні згадки про копії Писаного Слова Божого. Під час Реформи царя Йосії (близько 621 року до Р.Х.) у храмі було знайдено копію “книги закону”, що засвідчує захист письмових творів Мойсея протягом близько 1000 років (2 Царів 22). Інші місця Старого Заповіту говорять про збереження Святих Писань протягом часу (Єремії 36; Ездри 7:14; Неемії 8:1-18).

Під час особистого служіння Ісус читав сувій Ісаї у синагозі Назарета і називав це “Писанням” (Луки 4:16-21) — технічним терміном у Біблії для позначення божественного тексту. Ісус визнавав, що книги Старого Заповіту були збережені вірно. Навіть читаючи копію Ісаї, Він все одно вважав її Словом Божим. Отже, Писання було збережено вірно у письмовій формі. Більше того, хоч Ісус і засуджував книжників свого часу за їх численні гріхи, ніколи Він не натякав, що вони були недбалими у своїй роботі. Він навіть схвалював не лише копії, а й переклади (наприклад, Септуагінту), читаючи з них та цитуючи їх.

Одним із великих знавців мови тексту Старого Заповіту був доктор Роберт Дік Вілсон. Він володів понад 35 мовами і ретельно порівнював текст Старого Заповіту з написами на стародавніх пам’ятниках. За результатами його досліджень він стверджував: “Ми науково впевнені, що маємо суттєво той самий текст, що був у володінні Христа і апостолів і, наскільки комусь відомо, той самий, що й був написаний оригінальними авторами документів Старого Заповіту.”⁶

Чи є Новий Заповіт надійним?

Що ж щодо недоторканності тексту Нового Заповіту? Можна без вагань і з упевненістю сказати, що недоторканність збереження Нового Заповіту була ґрунтовно доведена. При оцінці тексту Нового Заповіту текстуальні критики працюють із великою кількістю рукописних свідчень, кількість яких значно більша, ніж для будь-якого класичного автора античності⁷. На 2018 рік загальна кількість грецьких рукописів — цілих і часткових, які засвідчують Новий Заповіт, сягала безпрецедентних 5,874⁸. Ця цифра не включає інші джерела доказів, такі як велика кількість цитат від отців церкви і стародавні переклади. Найкращі рукописи Нового Заповіту датуються приблизно 350 роком після Р. Х., серед них одним із найважливіших є Ватиканський Кодекс, «головна цінність бібліотеки Ватикану в Римі», і Синайський Кодекс, який був придбаний британцями у радянського уряду у 1933 році⁹. Крім того, папіруси Честера Бітті, оприлюднені у 1931 році, містять одинадцять кодексів (рукописних томів), три з яких охоплюють більшу частину Нового Заповіту (включаючи Євангелія). Два з цих кодексів датуються першою половиною III століття, а третій — трохи пізніше, другою половиною того самого століття¹⁰. Бібліотека Джона Райлендса має ще більш давні докази. Папірусний кодекс з частинами Івана 18 датують часом Адріана, який правив у 117–138 роках після Р. Х.¹¹

Ще одним свідченням точності тексту Нового Заповіту є праці так званих «отців церкви» — чоловіків, які жили у період від 100 до 550 року після Р. Х. і часто цитували документи Нового Заповіту¹². Іриней, Климент Александрійський, Тертулліан, Таціан, Климент Римський та Ігнатій (писали до кінця II століття) усі надавали цитати з одного або більше Євангелій¹³. Іншими свідками достовірності Нового Заповіту є давні переклади, текст Нового Заповіту, перекладений на різні мови. Найдавнішими є Старолатинський і Старосирійський переклади, датовані серединою II століття¹⁴.

Факт полягає в тому, що Новий Заповіт має значно більше історичної документації, ніж будь-який інший відомий літературний твір. Для порівняння: існує понад 5700 грецьких рукописів Нового Заповіту, тоді як «Іліади» Гомера, безсумнівно найвідомішої книги стародавньої Греції, нараховується лише 643 копії. Ніхто не сумнівається у тексті «Галльської війни» Юлія Цезаря, але збереглося лише 10 копій, найдавніша з яких датована через 1000 років після написання. Збереглися лише два рукописи «Історій і Аналлів» Тацита — один із них IX століття, інший — XI. «Історія Фукідіда», іншого відомого стародавнього автора, базується лише на восьми рукописах, найдавніший датований приблизно 900 роком після Р. Х. (також із кількома папірусними уривками, датованими початком християнської ери). Становище «Історії Геродота» в подібному становище. «Жоден класичний вчений не буде слухати аргумент, що достовірність Геродота чи Фукідіда викликає сумніви, бо найдавніші рукописи їхніх творів, які мають для нас якусь цінність, створені понад 1300 років після оригіналів»¹⁵. Тому Брюс заявив: «Цікавий факт, що історики часто більше довіряють свідченням Нового Заповіту, ніж багато теологів¹⁶». Ще у 1968 році Брюс Мецгер, багаторічний професор мови і літератури Нового Заповіту в Принстоні, сказав: «Обсяг доказів щодо тексту Нового Заповіту… значно більший, ніж для будь-якого античного класичного автора, і необхідність у виправленнях зведена до мінімуму»¹⁷. Справді, мати таку велику кількість копій Нового Заповіту, створених за 70 років після написання текстів, — це вражаюче¹⁸.

Із певного погляду, робота текстуальних критиків була майже непотрібною, оскільки більшість текстуальних варіантів стосуються дрібниць, які не впливають на доктрину, пов’язану з порятунком душі. Навіть ті варіанти, які можуть мати доктринальне значення, стосуються тем, що вирішуються у інших частинах Біблії, де питання достовірності й автентичності не ставляться під сумнів. Жодна християнська доктрина не перебуває під загрозою. Як зазначив Еверт: «Варіантні читання в наших рукописах не впливають на жодне основне вчення Нового Заповіту»¹⁹. Учений Старого Заповіту Глісон Арчер погодився з цим:

«Фактично давно визнано провідними фахівцями з текстуальної критики, що якщо будь-який варіант, який має нормальні підтвердження, замінити прийнятим читанням у стандартному тексті, то в жодному разі це не призведе до істотної зміни доктрини або змісту послання»²⁰.

Проте текстуальні критики довели, що нинішні поширені видання Нового Заповіту не суттєво відрізняються від оригінальних автографів. Ураховуючи всі текстові докази, більшість розбіжностей було вирішено²¹. Можна твердо вірити, що ми маємо Новий Заповіт так, як задумав Бог.

Провідні світові текстуальні критики підтвердили цей висновок. Сер Фредерік Кеньйон, багаторічний директор і головний бібліотекар Британського музею, чиї знання та компетенція у текстуальні критиці були непревзойдені, сказав: «І автентичність, і загальна цілісність книг Нового Заповіту можна вважати остаточно встановленими»²². Померлий Ф.Ф. Брюс, багато років професор біблійної критики в університеті Ріландса, Манчестер, зазначив: «Варіантні читання, щодо яких залишаються сумніви у текстових критиків Нового Заповіту, не впливають на істотні історичні факти чи на християнську віру та практику»²³. Дж. В. Макґарві, якого газета London Times назвала «найвизначнішим біблійним ученим у світі²⁴», додав: «Вся влада й цінність, якими володіли ці книги, коли їх уперше написали, залишаються за ними й сьогодні»²⁵. Відзначені текстуальні критики Весткотт і Горт сказали таке:

“Оскільки предметом текстуальної критики є різні читання, а метою — відрізнити справжні читання від помилок, дискусії з текстуальної критики майже неминуче затемнюють простий факт: варіації — це лише другорядні випадки фундаментально єдиного ідентичного тексту. Особливо у Новому Заповіті важко уникнути перебільшеного враження щодо того, який відсоток слів підлягає варіаціям у загальному тексті, а також щодо їх важливості. Тож не зайве явно заявити, що більшість слів Нового Заповіту стоять вище всіх критичних процесів, бо вони не мають варіацій і потребують лише переписування.²⁶“

Пишучі більше ста років тому, підсумовуючи двовічний досвід досліджень і дискусій, ці вчені зробили висновок: «Слова, які, на нашу думку, все ще викликають сумнів, навряд чи становлять більше однієї тисячної частини всього тексту Нового Заповіту²⁷». Це означає, що 999/1000 тексту Нового Заповіту сьогодні той самий, як і коли він виходив із пером натхненних авторів. Невелика частина, що залишається невизначеною (1/1000), — це дрібниці, які не мають значного впливу на питання віри чи доктрини. Дж.І. Пакер, професор теології в Ріджен Коледжі, Ванкувер, підсумував: «Віра в адекватність тексту підтверджена, наскільки це можливо, одностайним вердиктом текстових учених про відмінне збереження біблійного тексту, і жодна доктрина не залежить від невеликої кількості випадків сумнівного читання²⁸». Справді, у словах ученого текстуальної критики Ф.Ф. Брюса: «Завдяки особливій турботі й провидінню Божому текст Біблії дійшов до нас у такій суттєвій чистоті, що навіть найбільш неглибоке видання гебрейського або грецького тексту не може ефективно затьмарити справжнє послання Біблії чи знівелювати її спасенну силу»²⁹. Отже, звинувачення мусульман (і мормонів), що Біблія була спотворена під час передання, повністю хибні.

Порівняння з Кораном

Кожен, хто приділив час дослідженню рукописних свідчень, які існують для встановлення оригінального стану Біблії, знає, що ми маємо Біблію майже в первісному вигляді — твердження, яке не доведено щодо Корану. Увага, приділена встановленню первісного стану тексту Корану, суттєво менша порівняно з тією, що надається Біблії загалом і Новому Заповіту зокрема. Як зауважив Джон Гілкріст:

Не існує перекладу Корану, який би можна було порівняти з перекладами Біблії, такими як «Revised Standard Version» чи «New American Standard Version». Ці переклади виконувалися комітетами вчених, і результатом стала надзвичайно послідовна та точна передача оригіналу. Кожен знаний переклад Корану був роботою однієї особи, і в тій чи іншій мірі у кожного випадку цінність кінцевого продукту знижена через особисті переконання та інтерпретації автора³⁰.

Звісно, у передачі Корану лунають необґрунтовані твердження: «Всі мусульмани погоджуються, що Коран є дослівним одкровенням Бога. Вони також погоджуються щодо його тексту та змісту; а саме, серед жодної з шкіл не існує варіантних текстів.³¹» Те, що мусульмани стверджують одностайність щодо чистоти тексту Корану, не доводить, що Коран позбавлений специфічної текстуальної варіативності, властивої всім історичним документам.

Іронічно, що сам Коран містить як явні, так і неявні підтвердження цілісності біблійного тексту — принаймні у стані на час появи Корану на початку VII століття:

І увіруйте в те, що Я зіслав як підтвердження даного вам (Писання), та й не будьте першими, хто не повірить у це. Не продавайте знамень Моїх за низьку ціну і бійтеся лише Мене! Не вбирайте істину в неправду та не приховуйте істини, адже ви її знаєте!.. Невже ви закликаєте людей до праведності й забуваєте про себе? Адже ви читаєте Писання! Хіба ви не розумієте?.. О сини Ісраїля! Згадайте блага Мої, якими Я наділив вас! Я вивищив вас над усіма іншими жителями світів. (Сура 2:41-42,44,47)³²

Невже вони говорять: «Він вигадав його»? Скажи: «Якщо я вигадав його, то ви ніяк не захистите мене від Аллага! Він краще знає про ваші балачки; достатньо Його як свідка між мною та вами. А Він — Прощаючий, Милосердний!». Скажи: «Я не є чимось новим серед посланців і я не знаю, що станеться зі мною та вами. Я лише йду за тим, що відкрито мені. І я лише несу від Нього до вас ясну пересторогу!». Скажи: «Як ви думаєте, а якщо це — від Аллага, а ви у це не увірували? Адже свідок з-посеред синів Ісраїля засвідчив про подібне йому (з ранніми писаннями) та увірував, тоді як ви погордо знехтували цим. Воістину, Аллаг не веде прямим шляхом несправедливих людей!». Ті, які не увірували, говорять тим, які увірували: «Якби він був благом, то вони не випередили б нас у цьому!» Вони не пішли за ним прямим шляхом, і тому скажуть: «Воістину, це — прадавня брехня!». Раніше за нього було Писання Муси — керівництво та милість. А це Писання арабською мовою є підтвердженням, щоб застерігати тих, які є несправедливими, а також доброю звісткою для праведників.. Вони сказали: «О народе наш! Воістину, ми слухали Писання, яке зіслано після Муси та підтверджує те, що було до нього; воно провадить до істини та до прямого шляху! (Сура 46:8-12,30)³³

Скажи: «О люди Писання! Невже ненавидите ви нас лише за те, що увірували ми в Аллага, і за те, що зіслано нам, і що зіслано раніше, і що більшість із вас — грішники?». Якби вони трималися Таурату (Закону), Інджілю (Євангелій) й того, що зіслано їм від Господа їхнього, то пожинали б вони те, що над їхніми головами та під їхніми ногами. Є серед них і справедливі люди. Але щодо більшості з них — мерзота те, що чинять вони! О Посланцю! Сповісти те, що зіслано тобі від Господа твого! А якщо не зробиш ти цього, то не сповістиш послання Його! Аллаг захистить тебе від людей. Воістину, Аллаг не веде прямим шляхом невіруючих! Скажи: «О люди Писання! Ви не утвердитесь ні в чому доти, доки не будете триматися Таурату та Інджілю, і того, що зіслано вам від Господа вашого!» Воістину, те, що зіслано тобі від Господа твого, багато в кого з них збільшує непокору і невір’я. Тож не сумуй за людьми невіруючими! Воістину, ті, які увірували, і ті, які сповідували юдаїзм, і сабеї, і християни, з-поміж тих, які увірували в Аллага та в Останній День і творили добро — нема їм чого боятися, і не будуть засмучені вони! (Сура 5:59, 66-69; пор. 2:62).»³⁴

Якщо ви сумніваєтесь у тому, що Ми зіслали тобі, то запитайте тих, які читають писання, дані ще раніше. Прийшла до тебе істина від Господа твого — тож не будь одним із тих, які мають сумніви! (Сура 10:94)³⁵

Ці вірші Корану підтверджують віру Мухаммада в точність Закону і Євангелія (пор. Сура 87:18-19; 6:155-158). Вони навіть звертаються до єврея-співвітчизника Мухаммада, який засвідчив, що Коран підтверджує Писання, що передували йому. Дійсно, Коран стверджує, що він в унісоні і гармонії з попередніми Писаннями (тобто Біблією) та доповнює їх.

Основна ідея всіх цих коранічних віршів полягає в тому, що Коран слід приймати, шанувати і слухатися так само, як попередні Писання (тобто Біблію). Ці вірші сформульовані таким чином, що вони припускають легітимність і прийнятність Біблії. Коранічна критика, спрямована проти євреїв (і християн), не стосується того, що вони спотворили свої Писання (пор. Сура 7:169-170). Навпаки, їх критикують за те, що вони не зробили висновку, що Мухаммад і Коран є підтверджувальним продовженням попередніх одкровень євреїв і християн. Насправді, коли євреї наполягали перед Мухаммадом, що їм було дано достатньо знань через Тору — визнання, зроблене самим Кораном «Ще ми дали Писання Мойсею, повне для того, хто робить добро, пояснення всього, наставлення і милість, щоб вони вірували в зустріч зі своїм Господом» (Сура 7:155) — Мухаммад відповів новою сурою: «Якби всі дерева землі перетворилися на тростини для письма, а до моря додали б іще сім морів, то й тоді не вичерпалися б слова Аллага. Воістину, Аллаг — Великий, Мудрий!» (Сура 31:27³⁶). Якщо Коран підтримує цілісність Біблії, а ми маємо в наявності рукописи Біблії, що передують Корану, то точність і автентичність Біблії є виправданими — не лише через численні рукописні докази — але й навіть через сам Коран.

Повторюємо: ми можемо знати, що Біблія була точно передана через століття. Біблія, фактично, є Словом Божим.

¹ Сер Фредерік Кеньйон (пере видання 1951), Посібник з текстуальної критики Нового Заповіту (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans), друге видання, с. 1.

² Філіп Комфорт (1990), Ранні рукописи та сучасні переклади Нового Заповіту (Вітон, Іллінойс: Tyndale House), с. 4.

³ Частина цього розділу взята з Уейна Джексона (1989), «Чи було передано Старий Заповіт вірно?» Apologetics Press, https://www.apologeticspress.org/apcontent.aspx?category=105&article=1140.

⁴ Сер Фредерік Кеньйон (1939), Наша Біблія та стародавні рукописи (Лондон: Eyre and Spottiswoode), с. 69, 88.

⁵ Рене Паше (1971), Натхнення та авторитет Писань (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans), с. 191.

⁶ Роберт Дік Вілсон (1929), Наукове дослідження Старого Заповіту (Нью-Йорк: Harper Brothers), с. 8.

⁷ Девід Еверт (1983), Від стародавніх табличок до сучасних перекладів (Гранд Репідс, Мічиган: Zondervan); Кеньйон, 1951, с. 5; Б.А. Уесткотт і Ф.Я. Горт (1964 пере видання), Новий Заповіт у оригінальній грецькій (Нью-Йорк: MacMillan), с. 565.

⁸ Майкл Велте (2019), особистий лист, 17 вересня, Інститут дослідження текстів Нового Заповіту (Мюнстер, Німеччина), http://www.uni-muenster.de/NTTextforschung/.

⁹ Ф.Ф. Брюс (1960), Документи Нового Заповіту: чи надійні вони? (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans), оновлене видання, с. 20.

¹⁰ Там само, с. 21.

¹¹ Там само, с. 21.

¹² Там само, с. 22.

¹³ Дональд Гатрі (1990), Вступ до Нового Заповіту (Даунерс Гроув, Іллінойс: InterVarsity Press), с. 24.

¹⁴ Брюс, с. 23.

¹⁵ Брюс, с. 20-21.

¹⁶ Там само, с. 19.

¹⁷ Брюс Метцгер (1968), Текст Нового Заповіту (Нью-Йорк: Oxford University Press), с. 86.

¹⁸ Норман Гайслер і Рональд Брукс (1990), Коли питають скептики (Вітон, Іллінойс: Victor Books), с. 159-160.

¹⁹ С. 145.

²⁰ Глісон Арчер (1982), Енциклопедія біблійних труднощів (Гранд Репідс, Мічиган, USA: Zondervan), с. 30.

²¹ Метцгер, с. 185.

²² Сер Фредерік Кеньйон (1940), Біблія і археологія (Нью-Йорк: Harper), с. 288.

²³ Сторінки 19-20.

²⁴ Дабні Філліпс (1975), Принципи відновлення та особистості (Університет, Алабама: Youth In Action); Л.Л. Брігейнс (1870), «Дж. В. Макґарві», у Дж. В. Макґарві (пере видання 1962), Трактат про старійшин (Мерфрісборо, Теннессі: DeHoff Publications), с. 4.

²⁵ Дж. В. Макґарві (пере видання 1956), Свідчення християнства (Нешвілл, Теннессі: Gospel Advocate), с. 17.

²⁶ С. 564, виділено автором.

²⁷ Там само, с. 565, виділено автором.

²⁸ Дж. І. Пакер (1958), «Фундаменталізм» і Слово Боже (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans), пере видання 1976, с. 90, виділено.

²⁹ Цитата з Пакера, с. 90-91.

³⁰ Джон Гілкріст (1986), Мухаммад і релігія ісламу, http://answering-islam.org.uk/Gilchrist/Vol1/index.html.

³¹ Сейєд Хоссейн Наср (2003), Іслам (Нью-Йорк: HarperCollins), с. 8, виділено.

³² Переклад Мухаммада Пікталла (н.д.), Значення славного Корана (Нью-Йорк, USA: Mentor), виділено.

³³ Переклад Абдулли Юсуфа Алі (1934), Коран (Елмхерст, Нью-Йорк, USA: Tahrike Tarsile Quran), дев’яте видання, виділено.

³⁴ Там само, виділено.

³⁵ Пікталл, виділено.

³⁶ Мартін Лінґс (1983), Мухаммад (Рочестер, Вермонт, USA: Inner Traditions International), с. 78.

The post Чи була Біблія точно передана нам? appeared first on Apologetics Press.

Візьмімо, наприклад, епізод в Івана 7, коли юдеї дорікали Ісусові за те, що Він зцілив у суботу чоловіка, який страждав на недугу протягом тридцяти восьми років (Івана 5:2–9). Багато хто припустив би, що Ісус не зважав би на ретельне дотримання Закону. Вони гадали б, що Ісус докорив би юдеям за їхній прискіпливий, легалістичний підхід до релігії і що Він охоче відсунув би вимоги Закону на другий план, аби віддати перевагу людській потребі в ім’я співчуття. На жаль, така позиція рясніє помилками, не в останню чергу через принизливу оцінку закону — закону, Автором якого є сам Бог. Згідно з Божим задумом, закон даний для блага людини (Повторення Закону 6:24; 10:13; Приповістей 29:18). Божий закон святий, праведний, добрий (Римлян 7:12) і служить передбаченим Богом позитивним цілям (наприклад, Римлян 3:20). Справді, поведінка Ісуса стосовно Його переслідувачів у цьому випадку показує високе шанування Ним закону, необхідність ретельно узгоджуватися з ним і критичну важливість точного застосування.

Звернувши увагу на звершене чудо, Ісус подав логічне спростування закиду про порушення суботи. Ось цей аргумент у силогістичній формі:

1. Якщо Закон Мойсея вимагає обрізання немовляти-хлопчика на восьмий день після народження — навіть якщо восьмий день припадає на суботу, — тоді зцілення людини в суботу є так само законним.
2. Закон Мойсея вимагає обрізання немовляти-хлопчика на восьмий день після народження — навіть якщо восьмий день припадає на суботу.
3. Отже, зцілення людини в суботу є так само законним.

Потім Ісус дав завершальне напоумлення, яке підкріпило слушність Його аргументу: «Не судіть за зовнішнім виглядом, але судіть справедливим судом!» (Івана 7:24). Застосовувати Божі закони «за зовнішнім виглядом» означає чинити це на підставі того, як щось видається чи виглядає для того, хто судить, тобто формувати думку на основі недостатніх доказів. Навпаки, «судити справедливим судом» означає робити точні оцінки, виводячи лише виправдані висновки з наявних свідчень, тобто думати й діяти раціонально.

Цей окремий випадок із життя Христа є типовим для Його поведінки й в інших ситуаціях, доводячи, що Ісус був логічним у своєму підході до життя. Він показує високу пошану Ісуса до закону. Він підкреслює Божу турботу про ретельне виконання закону. Усі, хто прагнуть бути подібними до Христа, мають наслідувати ці самі настанови. Як Сам Ісус сказав: «Не кожний, хто каже Мені: Господи, Господи! — увійде до Царства Небесного, але той, хто виконує волю Мого Отця, Який на небесах» (Матвія 7:21).

The post Ісус мислив логічно appeared first on Apologetics Press.

Rob holds three earned degrees from Freed-Hardeman University: a B.S. in biology (with a minor in chemistry), a B.A. in art (with a minor in Bible), and an M.Ed. If that combination sounds unique, that’s because it is—and it’s part of what makes Rob such a rare asset in the Kingdom of God. He knows Scripture, understands science, and communicates both through compelling visuals that are biblically sound and graphically striking.

Rob has served as the Graphics Designer at Apologetics Press for the past 21 years. That title alone doesn’t do him justice, however. To call Rob “multi-talented” is to vastly understate the breadth of his God-given creativity, work ethic, and contribution to the work of AP.

Rob doesn’t just design—he creates. He takes the black and white text of the AP writers and brings the words to life with color and creativity. Whether it’s a new children’s book, a tract layout, a video thumbnail, or an artifact display at AP, Rob consistently delivers high-quality work that uplifts and educates man and honors God.

In addition to his full-time work at AP, Rob has also served as the youth minister at the Wetumpka church of Christ for the past 12 years. His love for teaching young people and his ability to connect with them are evident every June, when he serves as the director of AP Camp at ICYC in Oakman, Alabama. If you’ve never been, imagine a week overflowing with biblical teaching, beautiful singing, and a lot of fun—and a relentlessly energetic camp director who somehow has more fire on day five than most people do on day one.

Rob is a creative encourager and one of the hardest-working people I’ve ever known. His impact at AP and on the Kingdom of Christ is immeasurable—not just in the beauty of his designs, but in the strength of his faith and the contagious joy he brings daily to AP and all who know him.

The post AP Staff Spotlight: Rob Baker, Graphics Designer appeared first on Apologetics Press.

What tools do you think Noah used to build the Ark?

Dear Lizzie,

I love this question. It helps us think about the Bible stories as real history involving real people. Noah’s family had a lot of work to do to build the massive Ark that was three stories tall and about 450 feet long. The Bible does not tell us the tools they used, so we would have to speculate. Since the primary material for the Ark was gopher wood, then we know wood working tools were important. Also, we know they had metal available to them (read Genesis 4:22). Therefore, they most likely had saws, axes, planes, mallets for inserting wooden pegs, pots for boiling pitch, brushes for putting pitch on the wood, buckets for carrying pitch, ladders, oxen and carts for hauling supplies, and scores of other tools and materials.  Can you imagine the hard work and long days they put into building the Ark? I like how the Bible summarizes Noah’s work. “Thus Noah did, according to all that God commanded him, so he did.” Let’s all be like Noah and use whatever tools we need to do all that God commands us.

The post What Tools Did Noah Use? appeared first on Apologetics Press.

Bearer of Bad News 

Without any introduction or explanation, Elijah is introduced in 1 Kings 17:1 as “the Tishbite, of the inhabitants of Gilead.” The first thing we see him doing is giving the wicked King Ahab a message from God: “As the LORD God of Israel lives, before whom I stand, there shall not be dew nor rain these years, except at my word.” God then instructed Elijah to leave and “hide by the Brook Cherith,” where God told him that he would “drink from the brook,” and that He had commanded the ravens to feed him there (1 Kings 17:2-4). 

Bearer of Better News

After a period of time, the water in the land dried up—including the Brook Cherith, where Elijah had been staying. God then told Elijah to “Arise, go to Zarephath…and dwell there. See, I have commanded a widow there to provide for you” (1 Kings 17:9). But when Elijah arrived, the widow had felt the painful effects of this long drought, and she did not think she had enough food to help him. She told Elijah, “I do not have bread, only a handful of flour in a bin, and a little oil in a jar; and see, I am gathering a couple of sticks that I may go in and prepare it for myself and my son, that we may eat it, and die” (1 Kings 17:12). 

Isn’t this a sad situation? The good news is that Elijah had a message from God to deliver to this woman, a much better message than the one he had given Ahab! The Lord’s message was this: “The bin of flour shall not be used up, nor shall the jar of oil run dry, until the day the LORD sends rain on the earth” (1 Kings 17:14). Just as Elijah had delivered “bad news” to Ahab, he delivered “good news” to this poor widow and her son. This is what God’s faithful prophets have always done—they simply delivered the messages that God told them to deliver. Sometimes those messages were difficult to hear, and sometimes they brought joy and comfort. 

While Elijah was staying with the widow, her son became sick and died. Elijah prayed to God that the child would come back to life, and God answered his prayer by reviving the child. In so many important ways, God was able to bless this woman and her family through the presence and work of Elijah. 

Brave Baal Challenger

The next thing that God told Elijah to do was to “Go, present yourself to Ahab, and I will send rain on the earth” (1 Kings 18:1). At this point, “there was a severe famine in Samaria” (1 Kings 18:2), and King Ahab was “hunting” everywhere for Elijah, since he blamed him for the drought and famine in the land. In truth, it was Ahab’s idolatry and unfaithfulness to God that was the cause of the trouble. Elijah’s conversation with Ahab ended with Elijah challenging the hundreds of false prophets who served Baal and Asherah to meet him on Mount Carmel. Elijah intended to demonstrate the amazing power of the one and only God of heaven! When everyone had arrived at Mount Carmel, Elijah proposed a “contest” to determine whether Baal or the LORD was “God.” The challenge was this:

“I alone am left a prophet of the LORD; but Baal’s prophets are four hundred and fifty men. Therefore let them give us two bulls; and let them choose one bull for themselves, cut it in pieces, and lay it on the wood, but put no fire under it; and I will prepare the other bull, and lay it on the wood, but put no fire under it. Then you call on the name of your gods, and I will call on the name of the LORD; and the God who answers by fire, He is God” (1 Kings 18:22-24a). 

Like any “good sport,” Elijah let the prophets of Baal go first. They prepared their altar and their sacrifice, “and called on the name of Baal from morning even till noon, saying, ‘O Baal, hear us!’ But there was no voice; no one answered” (1 Kings 18:26). Elijah showed the ridiculousness of idolatry by mocking them and saying, “Cry aloud, for he is a god; either he is meditating, or he is busy, or he is on a journey, or perhaps he is sleeping and must be awakened” (1 Kings 18:27). The prophets of Baal continued to cry out to their false god “until the time of the offering of the evening sacrifice” (verse 29), even cutting themselves “with knives and lances,” but there was no answer. 

Then it was Elijah’s turn. After repairing and preparing the altar of the LORD that had been broken down, he made a trench around the altar, put the wood and the bull on the altar, and said, “Fill four waterpots with water, and pour it on the burnt sacrifice and on the wood” (verse 33). He did this three times and “filled the trench with water” (verse 35). Elijah then said a simple prayer to God, calling on Him to hear him and to turn the hearts of the people back to God. The results were instant: “Then the fire of the LORD fell and consumed the burnt sacrifice, and the wood and the stones and the dust, and it licked up the water that was in the trench” (verse 38). In one of the most “one-sided” contests in human history, God (through Elijah) defeated the prophets of Baal in memorable fashion. 

Broken Human Being

Interestingly, immediately after this encouraging victory, Elijah became overwhelmingly discouraged. After the prophets of Baal were defeated, Ahab’s wife, Jezebel, “sent a messenger to Elijah, saying, ‘So let the gods do to me, and more also, if I do not make your life as the life of one of them by tomorrow about this time’” (1 Kings 19:2). When he heard this threat, Elijah “ran for his life,” “went a day’s journey into the wilderness, and came and sat down under a broom tree. And he prayed that he might die” (verse 4). Elijah was a powerful prophet and servant of God, but—like all of us—he was also a human being who struggled with emotions, discouragement, and fear. 

How did God respond to Elijah’s request to die? God handled Elijah with gentleness, patience, and understanding. He sent an angel to feed Elijah, He allowed him to rest, and He appeared to him in a meaningful and powerful way to encourage and instruct him in his upcoming work (1 Kings 19:5-18). Elijah was told by God to anoint Elisha to replace him as God’s prophet, but Elijah continued to serve God. Elijah had one more encounter with King Ahab—this time to condemn him and his wife, Jezebel, for murdering a man named Naboth and taking his vineyard for himself (1 Kings 21). 

Beloved by God

In 2 Kings 2, we see the amazing account of God taking Elijah into heaven. The Bible says that “suddenly a chariot of fire appeared with horses of fire and separated the two of them [Elijah and Elisha]; and Elijah went up by a whirlwind into heaven” (2 Kings 2:11). Along with Enoch (Genesis 5:24), Elijah was one of only two people who never died. God simply took them home to be with Him. 

Elijah lived an amazing life of service to God. It was not “normal,” it was not always easy, and it was sometimes even scary, but he was a faithful servant and prophet who spoke God’s messages plainly and boldly. The New Testament refers to Elijah as an example of someone “with a nature like ours” who “prayed earnestly” (James 5:17). He was not a perfect person—only Jesus could be described in this way—but he shows us the importance of faith, obedience, and fully trusting in the one true God!  

Doc’s Corner: Are Spiral Galaxies Evidence of a Young Universe?

If you stir a hot foamy drink with cinnamon sprinkled on top, you might see a spiral galaxy shape in the foam. As the foam continues to spin, the part of the spiral close to the center spins faster than the “arms” of the shape, which causes the spiral to become a “blob” after a few spins. If spiral galaxies are billions of years old (as is argued by scientists who believe in an old Universe), they should all look like “blobs” today. However, over 77% of the galaxies in the Universe are still recognized to be spiral galaxies, because we can still see their arms. Logically, they must be young, just as the Bible teaches. [If you get a chance, check out the Andromeda spiral galaxy through a telescope!]

The post Meet Elijah appeared first on Apologetics Press.

«Господи, Ти мене випробував, і Ти мене вивчив. Ти знаєш, коли я сідаю, і коли я встаю, Ти заздалегідь вникнув у задуми мої. Ти дослідив мою стежку і мій сінник, передбачив усі мої дороги. Адже нема й слова в мене на язику, а Ти, Господи, вже все збагнув..Дивовижне для мене Твоє знання! Воно понад мої сили, — я не спроможний його осягнути! Куди піду від Твого Духа і куди втечу від Твого обличчя? Якщо піду на небо, — Ти там. Якщо зійду в ад — і там Ти. (Псалмів 139:1–8).

Біблія проголошує, що Бог «знає таємниці серця» (Псалмів 43:22), що Його очі «на кожному місці» (Приповістей 15:3), і що «мудрості Його немає меж» (Псалмів 146:5). Коротко кажучи, Бог «знає все» (1 Івана 3:20). Він має досконале знання минулого, теперішнього й навіть майбутнього. Йов слушно запитав риторично: «Хіба Господь не є Той, Хто навчає розуму і вміння?» (Йова 21:22).

Всезнання Бога і Божественне натхнення Біблії

Всезнання Бога й доказ того, що Біблія є Словом Божим, нерозривно пов’язані. Головна, всеохопна причина, чому можна довести божественне походження Біблії, полягає в тому, що її письменники мали рацію в усьому, що написали — про минуле, теперішнє й майбутнє. Таке неможливо для людини. «Для Бога все можливе» (Марка 10:27). Всемудрий, всемогутній Бог міг дати людству писане об’явлення, яке в первісному вигляді було безпомилковим. Він міг спрямувати неписемних людей записати з повною точністю події, що сталися за тисячі років до їхнього часу. Він міг «надихнути» звичайних людей (2 Петра 1:20–21) описати безпомилково про події, місця й осіб сучасності. Він навіть міг скеровувати чоловіків писати про майбутні події з досконалою точністю. Він міг — і Він це зробив.

Людство може розумно дійти висновку, що лише люди не могли самостійно написати Святе Письмо, бо вони не всезнаючі. Ненатхненна людина, наприклад, не може передбачити майбутнє. Але натхненні письменники Біблії саме це й робили — знову й знову (напр., Єзекіїла 26:1–14, 19–21; див. www.apologeticspress.org для більшої інформації). Хіба не логічно зробити висновок, що Всезнаючий Володар Всесвіту дав нам Біблію? Цікаво, що навіть атеїст, хоч і не визнає Біблію «Богонатхненною», розуміє: якщо письменники Біблії точно передбачали майбутнє, то надприродна сила мусила стояти за створенням Святого Письма (див. Батт і Баркер, 2009, с. 50–51¹).

Чи є інша можливість?

Дехто може припустити, що біблійний автор, який практикував язичницьке ворожіння, також міг точно записати події далекого майбутнього (в Тирі, Вавилоні, Єрусалимі тощо), бо сатана або якийсь злий дух відкрив йому це. Однак такий висновок необґрунтований із кількох причин.

• По-перше, пророки засуджували всі види чаклунства, включно з ворожінням і передбаченням (Повторення Закону 18:9–14; Єремії 27:9–29:9). Тож вони б самі себе засуджували, якби були ворожбитами.
• По-друге, оскільки Бог за Своїм визначенням єдиний Всезнаючий і Всемогутній (1 Івана 4:4), жоден створений і впалий диявол чи інший не-вічний дух (Колосян 1:16; 2 Петра 2:4) не може знати все, що захоче. Він може швидко набувати знання від інших істот чи через досвід, але, зрештою, злі духи мають лише те знання, яке Творець дозволяє їм мати (1 Коринтян 2:11). Якщо, наприклад, злий дух знає щось про майбутнє, це лише тому, що Всезнаючий Володар неба й землі допустив йому таке знання для Своїх цілей. «Хто так сказав, і сталося, чи Господь не заповів?» (Плач Єремії 3:37). Інакше кажучи, ніхто не може достеменно провіщати майбутнє, якщо Бог йому цього не відкриє. [Примітка: Ворожбити можуть іноді смутно передбачити щось, що трапиться, але такі здогади, подібні до прогнозів погоди, ніяк не прирівнюються до Божого надприродного передзнання, яке було відкрито під час біблійних часів Його справжнім речникам.]
• По-третє, Бог усього Святого Письма виявляє, що ті, хто достеменно провіщає майбутнє, є справжніми Його пророками. Єремія писав: «Пророк, що пророкує про мир, коли справдиться слово пророче, буде пізнаний цей пророк, що його справді послав Господь» (Єремії 28:9). Ті ж, хто пророкує те, що не збувається, «їх не послав Господь»; «вони ложно пророкують» (Єремії 28:15; 29:8–9). «Якщо ж ти скажеш у своєму серці: Як нам упізнати слово, яке Господь не говорив? — то якщо пророк скаже щось від Імені Господа, і те слово не здійсниться і не збудеться, — то це є слово, якого Господь не говорив: це безбожно сказав той пророк, — не майте до нього пощади» (Повторення Закону 18:21–22). Якщо ж небогонатхненні ворожбити могли б передбачати майбутнє силою злого духа, тоді як людина з щирим серцем могла б знати, кому й чому довіряти й кого слухатися? Такий висновок суперечить ученню істинних Божих пророків і позбавляє шукачів істини можливості пізнати істину.

Висновок

Всемогутній Бог — єдиний Всезнаючий і Всемогутній. Лише Він знає все. Зрештою, тільки Він знає майбутнє — і саме об’явлення таких Божих думок є одним із головних доказів, чому люди логічно дійшли висновку, що певне послання справді Богонатхненне. Небезпечно припускати, що впалі духи знають наперед і відкривали такі чудесні знання злим ворожбитам. Так, несправжні провісники долі безперечно були спокушувані й впливалися темними силами у всі віки, але ці істоти — не всезнаючі «спокусливі духи» (1 Тимофія 4:1), які наслідують свого «батька, диявола», «душогуба», «в якому немає істини» (Івана 8:44).

¹ Батт, Кайл та Дан Баркер (2009). Чи існує Бог Біблії? (Монтгомері, Алабама: Apologetics Press).

The post Бог, пророцтво та чудесне знання appeared first on Apologetics Press.

Закон причини і наслідку стверджує, що кожен матеріальний наслідок мусить мати відповідну попередню або одночасну причину. Маса скріпки не може створити достатню гравітаційну силу, щоб викликати припливну хвилю. Для припливної хвилі має бути відповідна причина, наприклад, потужний підводний землетрус у відкритому морі («Цунамі», 2000, с. 1064¹). Якщо людина нахилитися до гори – це точно не змусить її впасти. Якщо пострибати на землі – це не спричинить землетрус. Якщо стілець не поставити у порожню кімнату, вона залишиться без стільця. Якби матерія не була створена й розміщена у Всесвіті, ми б не існували. Для кожного матеріального наслідку має бути відповідна попередня або одночасна причина. Можливо, закон причини та наслідку для більшості виглядає очевидним, але для багатьох здоровий глузд зникає, коли мова заходить про Бога.

ПРИЧИННІСТЬ І ІСТОРІЯ

Закон причини і наслідку, або закон/принцип причинності, досліджується і визнається тисячоліттями. У «Федоні», написаному Платоном у 360 р. до Р.Х., йдеться про «дослідження природи» стосовно причинності, де обговорюються «причини всього, чому кожна річ виникає, чому вона зникає і чому існує» (Платон, 1966, 1:96a-b, вид. додано²). У 350 р. до Р.Х. Арістотель додав до дискусії про причинність, стверджуючи, що причини поділяються на «чотири значення»: матеріальне, формальне, діюче і цільове (Арістотель, 2009, 1[3]³). Протягом двох тисяч років принцип причинності залишався незмінним. У 1781 році відомий філософ Іммануїл Кант у «Критиці чистого розуму» писав про принцип причинності: «Все, що трапляється, передбачає попередню умову, яка з абсолютною впевненістю слідує за нею, відповідно до правила… Всі зміни відбуваються згідно із законом зв’язку причин і наслідків» (Кант, 1781⁴). Протягом ще 350 років цей закон не був відкинутий. У 1934 році професор В.Т. Стейс з Принстонського університету у «Критичній історії грецької філософії» написав:

«Кожен студент логіки знає, що це — головний канон наук, основа всіх наук. Якби ми не вірили в істину причинності, а саме, що все, що має початок, має причину, і що в однакових обставинах відбуваються ті самі речі, всі науки миттєво розсипались би в порох. В кожному науковому дослідженні ця істина вважається за аксіому» (1934, с. 6, вид. додано⁵).

Істина причинності настільки підкріплена фактами, що в науці її вважають самоочевидною.

Через кілька десятиліть закон причини і наслідку так і не було скасовано. У «Енциклопедії філософії» Річард Тейлор писав: «Проте навряд чи підлягає сумніву, що ідея причинності є незамінною не тільки в повсякденних справах, а й в усіх прикладних науках» (1967, с. 57, вид. додано⁶). Навіть сьогодні, коли наукове дослідження привело нас до небувалих вершин знання, давній закон причинності неможливо заперечити. Сучасні словники визначають «причинність» так:

• «принцип, згідно з яким нічого не може статися без причини» («Причинність», 2009⁷).
• «принцип, згідно з яким усе має причину» («Причинність», 2008⁸).

Дійсно, закон причини і наслідку не заперечувався і не може бути раціонально заперечений — хіба лише як спроба підтримати недосконалу картину світу. Його наслідки обговорювали роками, але, коли пристрасті вщухають, закон причини і наслідку залишається непохитним, переносячи випробування, що протягом тисячоліть обрушувалися на нього.

ЗАКОН ПРИЧИННОСТІ — ПРОБЛЕМА ДЛЯ АТЕЇСТІВ

Креаціоністи не мають жодних проблем з істиною, сформульованою цим Богом встановленим законом давнини. Біблія, по суті, сформулювала цей принцип тисячі років тому, коли у посланні до Євреїв 3:4 сказано, що «Адже кожний дім хтось будує, а Той, Хто збудував усе, є Бог». Світ мусить мати творця — будівельника; він не створиться сам. Проте еволюціоністи опиняються у складній ситуації, намагаючись пояснити, як міг виникнути нескінченно складний Всесвіт без причини. Тридцять років тому Роберт Джастроу, засновник і колишній директор Інституту космічних досліджень NASA, написав:

«Всесвіт і все, що в ньому сталося від початку часу, — це величезний наслідок без відомої причини. Наслідок без відомої причини? Це не світ науки, це світ чаклунства, диких події і примхів демонів, середньовічний світ, який наука намагається викорінити. Як науковцям, що нам робити з цим? Я не знаю. Я лише хочу подати докази твердження, що Всесвіт і людина з’явилися в момент початку часу» (1977, с. 21⁹).

Коли Джастроу каже про «невідому причину» для всього у Всесвіті, він має на увазі відсутність відомої природної причини. Якби атеїзм був правдивим, мала б бути природна причина появи Всесвіту. Вчені і філософи визнають, що має існувати причина, спроможна викликати появу матерії і Всесвіту, але жодної природної причини не знайдено. Словник наукових і технічних термінів Макґро-Гілла визначає «причинність» у фізиці як принцип, згідно з яким «подія не може передувати своїй причині» (2003, с. 346¹⁰). Однак атеїсти змушені визнати, що щоб їх твердження було вірним, наслідок Всесвіту не лише передував причині, а й виник без неї! Такий погляд мало сумісний із наукою. З наукової точки зору, згідно із законом причини і наслідку, Всесвіт мусив мати Причину. Єдина книга у світі, яка має характеристики, що доводять, що її творіння перевершує людські можливості — це Біблія (див. Батт, 2007¹¹). Бог Біблії — її Автор (2 Тимофія 3:16-17), і у самому першому вірші натхненного тексту Він ясно і авторитетно проголошує, що Він — та Причина, що породила Всесвіт і все, що є в ньому.

БЕЗПРИЧИННА ПРИЧИНА?

Часто атеїсти або скептики, намагаючись уникнути і приховати істину цього закону, кажуть: «Якщо все мусить мати початок, чому це не стосується Бога?» Зауважте, що це твердження базується на нерозумінні закону причини і наслідку щодо Всесвіту. Закон стверджує, що кожен матеріальний наслідок мусить мати відповідну попередню або одночасну причину. Бог Біблії — це Дух (Івана 4:24), тому на Нього не поширюються фізичні закони.

Пам’ятайте, що професор В.Т. Стейс у «Критичній історії грецької філософії» написав: «Все, що має початок, має причину» (1934, с. 6, вид. додано). Як зазначалося вище, вчені і філософи логічно визнають існування початкової Причини Всесвіту. [Ті, хто намагаються стверджувати вічність Всесвіту, суперечать Другому закону термодинаміки (див. Міллер, 2007¹²).] Бог, будучи не фізичною, кінцевою істотою, а вічною духовною істотою (за визначенням), не підпадає під умову обов’язковості початку. Тому закон не поширюється на Нього. Псалмів 89:2 говорить про Бога: «Перш, ніж постали гори й були створені Земля і Всесвіт, від віку й до віку Ти є» (вид. додано). У Біблії Бог описується як Істота, що завжди існувала і завжди існуватиме — «від віку й до віку». Отже, Він не має початку. Євреїв 3:4 знову підтверджує: «Адже кожний дім хтось будує, а Той, Хто збудував усе, є Бог», вказуючи, що Бог не обмежений законом причини і наслідку, як будівлі, а є Головним Будівельником — Безпричинною Причиною, Істотою, яка спочатку привела все в рух. Це твердження непорушне. Закон причини і наслідку підтримує модель творіння, а не атеїстичну модель еволюції.

¹ «Цунамі» (2000), «Оксфордський супутник по Землі», ред. Пол Л. Генкок і Браян Дж. Скіннер (Oxford University Press).

² Платон (1966), «Платон у дванадцяти томах», пер. Гарольд Норт Фаулер (Кембридж, Массачусетс: Harvard University Press).

³ Арістотель (2009), «Метафізика», пер. В.Д. Росс.

⁴ Кант, Іммануїл (1781), «Критика чистого розуму», пер. Дж. М.Д. Мейклджон (Лондон: Henry G. Bohn), вид. 1878.

⁵ Стейс, В.Т. (1934), «Критична історія грецької філософії» (Лондон: Macmillan and Co.).

⁶ Тейлор, Річард (1967), «Причинність», у «Енциклопедія філософії» ред. Пол Едвардс (Нью-Йорк: Philosophical Library).

⁷ «Причинність» (2009), «Англійський словник Коллінза (повне і нескорочене видання)», 10-е вид. (Нью-Йорк, штат Нью-Йорк: HarperCollins Publishers).

⁸ «Причинність» (2008), «Короткий Оксфордський англійський словник» (Оксфорд, Велика Британія: Oxford University Press).

⁹ Джастроу, Роберт (1977), «Поки не згасне Сонце» (Нью-Йорк: W.W. Norton).

¹⁰ «Словник наукових і технічних термінів Макґро-Гілла» (2003, ред. М.Д. Лікер, Нью-Йорк: McGraw-Hill, шосте видання).

¹¹ Батт, Кайл (2007), «Ось! Слово Боже» (Монтґомері, Алабама: Apologetics Press).

¹² Міллер, Джефф (2007), «Бог і закони термодинаміки: точка зору інженера-механіка», Reason & Revelation, 27:25-31, квітень.

The post Бог і закони науки: закон причинності appeared first on Apologetics Press.

Чи має Ваша кімната схильність ставати чистішою чи бруднішою з часом? На жаль, вона буде ставати бруднішою, якщо Ви її не прибиратимете. Для боротьби з наростаючим хаосом або ентропією доводиться витрачати енергію. Еволюціоністи стверджують, що Сонце має такий самий ефект на Землю. Нібито воно додає планеті енергію, яка бореться з ентропією і дозволяє еволюції відбуватися. Сонце дійсно дає корисну енергію Землі, але одночасно може збільшувати її ентропію. Наприклад, воно може плавити речі, обпалювати і зневоднювати людей, створювати пустелі. Щоб визначити, чи є енергія Сонця достатньою для боротьби з ентропією і дозволяє еволюції відбуватися, треба поглянути на людський геном — наші гени.

Фактичні генетичні докази показують, що мутації, які можна вважати корисними для організму, трапляються приблизно один раз на мільйон мутацій. Це означає, що 999999 мутацій із мільйона або не мають жодного ефекту на організм, або є для нього шкідливими — а не корисними. Отже, спостерігається тенденція до генетичного занепаду і навіть до нашого остаточного зникнення — а не до генетичного прогресу, необхідного для еволюції. Одна корисна мутація на мільйон навряд чи може вважатися тенденцією до зростання! Сонце, незалежно від того, чи дає воно корисну чи шкідливу енергію, не протистоїть генетичній ентропії, яку ми бачимо навколо. Знову ж таки, Біблія погоджується з науковими доказами (Псалмів 101:27; Євреїв 1:11). Еволюція — ні.

The post Генетична ентропія: еволюція занепадає! appeared first on Apologetics Press.